Єжи Едігей - Зарубіжний детектив

він у безпеці і може робити що заманеться. А своїм новим дружкам і графині забив баки люблячим батьком з Англії: багатий, мовляв, синочку валюту пересилає. Ми нічого, сидимо, слухаємо. Просиділи так до ночі, Павел запропонував завтра на його машині покататися.

— Де ви ночували?

— А, в однієї знайомої. Раніше вона у Варшаві працювала, але через вас же довелось із столиці… того, словом, вона й кинула якір у Познані. Змінила професію: тепер начебто стриптизом-займається. Адреса її у мене була, місце роботи тобто. У «Полонезі» ми її знайшли.

— Ну, а далі?

— А далі була в мене розмова з Рішардом. Драпати, кажу, треба, поки Павла не схопили, поміняємо усі грошенята на бони, це я вже брав на себе, і гайда за кордон. Адже Павла як пити дати застукають, тоді й до нас доберуться. Є в мене знайомі серед шведів, мав я з ними справу, вони б нам допомогли. А Рішард — ні й ні, завчасно, каже, за кордон змотуватися, та й не так це просто. Не розумію я його — у чому трудність, коли гроші є?

— Ну й що ж ви вирішили?

— Це Рішард вирішив — з Павлом, мовляв, поговорити треба. Нехай на деякий час сховається і машину свою продасть, а Польща велика, є де затаїтися. Є у нього, Рішарда, на примітці одне таке місце.

— Напевне, таке ж, яке він і для тебе готував з допомогою розвідного ключа.

— Тоді я нічого такого не підозрював, мені і невтямки було. Виїхали ми з Познані, а Рішард каже: хочу Корнік подивитись. Тепер-то я розумію, що він добре знав ту місцину, що там… Коли ми лісом їхали, він попросив Павла зупинитися. Дорога саме відходила убік. Ми всі троє вийшли з машини. День був похмурий, от-от сніг повалить. Рішард і каже: «Дивіться, який дятел ось на тому дереві». Ми повернулись, а він тут й ударив Павла ключем по голові. Той навіть й не пискнув. Клянусь, — Фельчак ледь не плакав, — я нічого не знав. Павла я й пальцем не зачепив.

— Продовжуй.

— Вольський говорить: «З дурнем треба було покінчити, заткнути йому пельку. Тепер схоронимо, щоб менти не знайшли». Тією доріжкою, що відходила у цьому місці, ми проїхали углиб, там витягли Павла з машини і сховали тіло в кущах. Мені Вольський велів наламати гілок, щоб прикрити груп. Коли ми виїжджали з лісу, пішов сніг. Машину вів Вольський, у мене так тремтіли руки, що я дверцята не міг зачинити, коли сідав у машину. Проїхали ми через Корнік, Рішард звернув на якесь шосе, там ми знову в’їхали до лісу, заїхали далеко і лишили машину. У Корнік повернулися пішки, а звідти автобусом добрались до Познані. Потім поїздом прибули до Варшави.

— На цьому ми сьогодні закінчимо, — вирішив Качановський. — Тебе ще не раз буду і я допитувати, і прокурор у справі про викрадення машини з грішми і про вбивство Павла Вигановського. Пам’ятай — у твоїх же інтересах говорити тільки правду.

— Я й кажу правду. Павла я не вбивав. Кажу вам, я до нього навіть не доторкнувся. А ховати труп я Вольському допомагав, тому що боявся його. Адже йому не важко-і. зі мною так само розправитися. Був би сьогодні мені капець, коли б не ви, пане майор… А до убивства Павла я не маю ніякого відношення. Я й не знав, що він зібрався його порішити. Я думав тільки попередить, щоб обережнішим був, і допоможе сховатися.

Рішард Вольський обрав іншу тактику. Він вирішив усе навідріз заперечувати. Ніякої участі у викраденні вишневого «фіата» він не брав, Павла Вигановського він не вбивав, як і не намагався убити й Казимира Фельчака. Він тільки зав’язував шнурок на черевику, а розвідний ключ, який мав звичай завжди носити з собою — оскільки він йому потрібен і дома, і на роботі, — просто сам вивалився з кишені. Він його підняв із землі і випростався. Та й усе. А тут невідомо чому на нього навалились міліціонери…

Та одного Вольський не зумів пояснити: яким чином на розвідному ключі, який він беззаперечно визнав своїм, виявились сліди крові і людське волосся, які належали, як з’ясувала експертиза, убитому Вигановському.

Вибрана Вольським лінія поведінки не могла зашкодити слідству: воно вже мало у своєму розпорядженні достатню кількість беззаперечних доказів його вини. Участь Рішарда Вольського у трьох злочинах — викраденні державного майна, убивстві Вигановського і спробі убивства Фельчака — не викликало сумнівів.

Досвідчений юрист прокурор Бочковський добре розумів, чому злочинець вибрав саме таку лінію поведінки. Вольський був свідомий того, що при розгляді судом першої інстанції на основі висунутих проти нього звинувачень, його можуть засудити до смертної кари. Оскільки у польській юриспруденції Верховний суд, як правило, відхиляв смертні вироки в тому разі, коли обвинувачуваний не визнавав себе винним, Вольський усіма правдами і неправдами намагався звести справу саме до такого випадку, щоб врятувати своє життя. Та в цьому ділі прокурор мав у своєму розпорядженні не звинувачення, а незаперечні, неспростовані докази, тому визнання своєї вини обвинувачуваним не мало ніякісінького значення. Правда, у ланцюгу доказів не вистачало одного, й досить суттєвого факту.

Качановському й досі не вдалося знайти гроші — частку Вольського. Ретельні пошуки на квартирі Вольського і на місці його роботи нічого не дали. Не знайшли їх також у його знайомих дівуль та дружків. Сам він уперто повторяв, що ні про які гроші нічого не знає і взагалі він — невинна жертва міліцейських інтриг.

І знову майору Качановському з його людьми довелось взятися за копітку і трудомістку роботу по виявленню контактів злочинця. Були допитані багато десятків людей, поступово вимальовувався спосіб життя Вольського, його знайомства. Серед безлічі свідчень одне особливо зацікавило майора. Річ у тім, що кілька знайомих згадували про часті відвідини Вольським кладовища на Бродні.

На всіх польських кладовищах, і на цьому також, з ранку до вечора крутяться жінки, котрі. за певну плату доглядають за могилами: саджають квіти, поливають їх, підтримують чистоту. Одна з таких жінок на Бродненському кладовищі відразу ж упізнала Вольського по фотографії. За її словами, вона часто бачила його на кладовищі і завжди в найстарішій його частині.

Фотографію показали іншій робітниці, у віданні якої була ця стара частина. Жінка також упізнала Вольського. Сюди він приходив до склепу, що належав родині Марчиняків. Оскільки всі члени цієї родини померли ще до війни, за склепом ніхто не доглядав ось уже років з тридцять, і він дійшов до