Дені Дідро - Жак-фаталіст

— Ми в чесному місці, — казали ченці.

— Атож, у чесному, — казав комісар.

— Прийшли у важливій справі.

— Знаємо, у якій важливій справі сюди ходять. Скажіть-но, панно.

— Пане комісаре, ці добродії кажуть вам святу правду…

Тим часам комісар теж склав протокола, а що в ньому лише просто та ясно викладався самий факт, ченці змушені були підписати його. Коли вони виходили, всі пожильці були вже на сходах, а коло дверей будинку — численний натовп, фіакр і два лучники, що посадили їх у фіакр під невиразний гомін лайки і тюкання. Вони затулили собі обличчя рясами й були в розпачі. Віроломний комісар кричав:

— І навіщо вам, панотці, учащати в ці місця та до цих жіночок? А втім, не бійтесь — я маю поліційного наказа віддати вас до рук настоятеля, а то людина порядна й вибачлива. Він не надасть цьому більшої ваги, ніж воно варте. Не думаю, щоб у ваших монастирях робили так, як у жорстоких капуцинів. Якби ви мали справу з капуцинами, я, їй-богу, пожалів би вас…

Поки комісар розмовляв з ними, фіакр їхав просто до монастиря, юрба більшала, оточила їх, бігла щодуху спереду й позаду. Там і там чулося:

— Що таке?

— Ченці.

— Що вони зробили?

— Їх заскочили в повій.

— Премонтрійці в повій!

— Атож, змагаються з кармелітами та кордельєрами!

От прибули вони. Комісар злазить, стукає в браму, стукає вдруге, втретє. Нарешті, вона відчиняється. Повідомляють настоятеля, а той дає себе чекати щонайменш півгодини, щоб скандал набрав якнайбільшого розголосу. Нарешті з'являється. Комісар говорить йому на вухо, комісар ніби заступається, а Юдсон ніби грубо відкидає його прохання, потім каже, прибравши суворого виразу й твердого тону:

— У моєму монастирі розбещених ченців немає. Ці люди — два невідомі мені чужинці, може, два переодягнені шахраї, і ви можете робити з ними все, що вам завгодно.

На цім слові брама зачиняється. Комісар сідає знову в карету й каже нашим двом бідолахам, що духу в собі не чують:

— Я зробив усе, що міг. Не думав я, що отець Юдсон такий жорстокий. І на якого біса ходити до повій?

— Якщо та, з ким ви застали нас, повія, то не розпуста привела нас до неї.

— Ха-ха, панотчики! І ви це кажете старому комісарові! Хто ви такі?

— Ми — ченці, і одяг, що ми носимо, нам властивий одяг.

— Подумайте про те, що завтра ваша справа мусить з'ясуватися, кажіть правду. Може, я прислужусь вам.

— Ми сказали вам правду… Але куди ми їдемо?

— У Пті-Шатле.

— У Пті-Шатле! У в'язницю!

— Дуже співчуваю.

Справді, туди й приставили Рішара з його товаришем, але Юдсон не мав наміру залишити їх там. Він сів у поштову карету, приїхав до Версаля, з'явився до міністра й розказав йому справу так, як йому потрібно було.

— Ось на що наражаєшся, владико, коли запроваджуєш реформу в розпутному монастирі й виганяєш з нього єретиків. Ще одна хвилина — і мене ославили б. Переслідування на цьому не припинилося б, ви почули б усі жахи, якими тільки можна очорнити добру людину. Але сподіваюсь, владико, ви пам'ятаєте, що наш генерал…

— Знаю, знаю і співчуваю вам. Послуги, що ви вчинили церкві й вашому орденові, не будуть забуті. Обранці Господні за всіх часів підпадали неласці. Вони вміли терпіти її, треба вміти наслідувати їхню хоробрість. Покладіться на добродійність і заступництво короля. Ченці! ченці! Я був ченцем і з досвіду знаю, на що вони здатні.

— Якби задля щастя церкви й держави ви пережили мене, я й далі працював би без страху.

— Я не забарюсь витягти вас звідти. Ідіть.

— Ні, владико, ні, я не піду, поки не матиму наказа про звільнення тих двох ченців…

— Честь релігії і чернецтва, бачу я, для вас такі важливі, що ви забуваєте особисті образи. Це цілком по-християнському, це дає мені науку, але не дивує в такій людині, як ви. Ця справа розголосу не матиме.

— Ох, владико, ви сповнюєте радістю мою душу! Зараз я тільки цього й боявся.

— Я про це подбаю.

Того самого вечора Юдсон мав наказа про звільнення, і другого дня на світанку Рішар з його товаришем були вже за двадцять льє від Парижа в супроводі поліцая, що приставив їх до їхнього монастиря. Разом із тим він приніс листа, яким приписувалось генералові припинити подібні заходи й накласти на наших двох ченців монастирську кару.

Ця пригода посіяла жах серед Юдсонових ворогів. Кожен чернець у його монастирі тремтів під його поглядом. За кілька місяців він дістав багате абатство. Генералові це завдало смертельної досади. Він був старий і мав усі підстави боятися, що абат Юдсон стане його наступником. Рішара він ніжно любив.

— Мій бідний друже, — сказав він йому одного дня, — що з тобою буде, коли ти потрапиш під владу негідника Юдсона? Мене від цього жах бере. Постригу ти ще не брав; послухай мене, покинь чернецтво…

Рішар послухав цієї поради й вернувся до батьківського дому, що був неподалік абатства, де панував Юдсон.

Юдсон з Рішаром бували в тих самих домах; вони не могли не зустрітися і справді зустрілися. Якось Рішар був у господині замку, що стояв між Шалоном та Сен-Дізьє, але ближче до Шалона, за рушничий постріл від Юдсонового абатства. Пані й каже йому:

— У нас тут ваш колишній настоятель. Він дуже люб'язний, але, зрештою, що це за людина?

— Найкращий із друзів і найнебезпечніший з ворогів.

— Хіба вам не хотілося б побачитися з ним?

— Аж ніяк…

Ледве він це промовив, на подвір'ї почувся гуркіт кабріолету, і з нього зійшов Юдсон з найвродливішою в кантоні жінкою.

— Ви побачите його, хоч би й не бажали, — сказала Рішарові господиня замку, — бо це він.

Господиня з Рішаром ідуть назустріч дамі, що вийшла з кабріолету, і Юдсонові. Дами цілуються. Юдсон, підійшовши до Рішара й пізнавши його, скрикує:

— А, це ви, мій любий Рішаре! Ви хотіли знищити мене, я вам прощаю це. Простіть і ви мені те, що вам довелося відвідати в'язницю, і забудьмо про це.

— Погодьтеся, пане абате, що ви були страшенним негідником.

— Можливо.

— Коли б учинити з вами по правді, одвідати в'язницю мусив би не я, а ви.

— Можливо… Гадаю, якраз небезпеці, що загрожувала мені тоді, я завдячую своїми новими звичаями. Ох, любий Рішаре, скільки я міркував після того і як я змінився!

— Жінка, що з вами приїхала, чарівна.

— У мене вже немає очей на ці принади.

— Який стан!

— Я до