Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

як стало в той день: сиві попелища і стовбури димарів, зірвані порохом вали на Гончарівці, а кістяк гетьманського палацу з чорними очницями віконних ям звівся над околицею для постраху всьому живому.

Тільки яблуневий цвіт у самотніх незахищених садах засвідчував, що земля не затруїлася трупною отрутою, і житимуть тут колись люди хоча б для того, щоб назва колишньої гетьманської столиці своїм тугим звучанням нагадувала прийдешнім поколінням колишню славу і ганьбу, гордість і біль України.

Батурин…

Посередині згарищ і руїн чепуриться в густому саду палац Кочубея — символ боротьби добра зі злом. Звідси пішли в Україну дві супротивні сили в постатях вірного учня генерального донощика Кочубея — полковника Носа і світлоголової дочки гетьманського судді Лебедиці–Мотрі. Яка сила переможе, яка?

А он там, між розваленими мурами Гончарівки, на плацу, що лисніє п’ятаком на сонці, стояв він, Єпіфаній, поруч з Носом і Меншиковим і німів, і непам’ятався, як гине новітній Армаґеддон, і умирав у безслав’ї, щоб потім народитися удруге — для каяття.

А ген, за блакитною смугою Сейму — прямий, мов витягнутий шнур, Глухівський шлях, і десь біля нього притулилося село, в якому вперше проявився на людях Єпіфаніїв гріх…

Моторошна тиша над мертвим містом, і блюзнірською насмішкою здається яблуневий цвіт на тлі чорного провалля апокаліптичної катастрофи, і дивом уціліла дерев’яна дзвіниця — дитяча карусель московської видумки — стоїть скраю Гончарівського майдану як пересторога перед можливостями людської жорстокості.

Зупинився Єпіфаній на розпутті — далі нікуди йти, тут край його світу, тут українське цвинтарище, на якому для нього виділене місце за огорожею.

Тиша. І враз — чи то причулося? — бамкнув дзвін на дзвіниці. Прислухався: ще раз скрадливо теленькнуло сердечко об креш: що це, невже тут животіє хоча б одна душа? А потім третій раз — теленьк, — і знову тиша.

Кого скликає тут дзвін — людські душі? На сповідь, на молитву, на панахиду?

Обережно й боязко наближався Єпіфаній через пустир до Гончарівки, крізь пролом у валу вийшов на майдан і став на тому самому місці, де стояв тоді, і в одну мить червона лава затопила його мозок — то дзвіниця закрутилася шалено, і задригали дитячі ніжки… Він стояв по коліна вкопаний у землю, та надсадився і витягнув з тягучої трясовини одну і другу ногу, а тоді ще раз теленькнув дзвоник, і Єпіфаній побачив біля дзвіниці людський гурт.

Згадав, що за всю дорогу, як тільки переступив межу України на Чернігівщині, він ніде не зустрічав людей, хоча поля були засіяні й дими курилися з коминів; на лавках біля обійсть лежали буханці хліба й коновочки з молоком; подорожні пили і їли, клали копійки, та ніхто з хат не виходив, тільки часом діти визирали крадькома крізь вікна на вулицю і притьмом ховалися, коли прохожий зупинявся.

Єпіфаній ламав хліб, запивав молоком і йшов далі, пригноблений людською застрашеністю: кого вони бояться — драгунів, карликів, себе? Коли ж себе, то що потім сподіється з цим людом? Його просто не стане на землі, він самозникне, переміниться, перевтілиться, боячись свого власного імені…

А тут побачив — гурт мовчазних людей на всеукраїнському цвинтарі. Що вони роблять, чому стоять перед відчиненою дзвіницею, чи має хто право підійти до них?

Єпіфаній наблизився: тут стояли зі складеними до молитви долонями чоловіки у сіряках, жінки в чорних керсетках, козаки в поношених кунтушах і слухали: в середині дзвіниці тихо виголошував проповідь старий священик.

— Уже сокира в прокорінках дерев лежить: дерево, що не приносить доброго плоду, рубають і кидають у вогонь… І Мойсей водив по арабській пустелі сорок літ ізраїльський люд, терпеливо вичікуючи, поки не вимруть ті, що пам’ятали зваби лінивого єгипетського рабства. Виродиться перестрашене покоління і в нас, народиться нове, що відзискає колишню мужність і, усвідомивши ницість батьків, візьме тягар спокути їхніх гріхів на себе. Благо людині, що знайшла саму себе і пробудилася. Спасіння її — тільки у вірі й самоусвідомленні свого роду. Тож помолимось за того, хто душу свою віддав за життя роду нашого. Вічная пам’ять гетьманові Іванові Мазепі!

Слухати це було втішно і страшно: серед хору анатем уперше прозвучало в Україні слово похвали Гетьманові.

— Вічная пам’ять… — незлагоджено звучав реквієм, та вирівнювалися голоси, поєднувалися між собою єдиною гармонією, і вже дзвінко на все мертве місто пролунало крамольне:

— Вічная пам’ять!

— Єще молимся, — правив священик панахиду, — о упокоєнії душі усопшаго раба Божія Іоанна і о єже проститься єму всякеє прогрішеніє вольноє і невольноє!

— Господи помилуй! — дружно відповів хор, і віддалася луна за пустирями і згарищами.

— Безсмертний Христос наш, істинний Бог наш, душу від нас переставившагося раба своєго Іоанна в селенії святих вселить і з праведними причтет і нас помилуєт, яко благ і человіколюбець, — закінчив панахиду старий священик, й воскреслі в душах своїх люди, безстрашними ставши, впали на коліна й молилися за спаплюженого ворогами Великого Гетьмана, святкуючи перший день Пасхи у новому Храмі.

Старий священик підійшов до Єпіфанія, що стояв на колінах й очищував душу першими сльозами радості:

— І назву дім мій домом молитви і очищу його від розбійників…

— Встань, Єпіфанію, — промовив священик і перехрестив його. — Тебе, страждальця, вся Україна знає, хоч ти й ховаєшся від людей. Не ховайся. Часом і розбійник шукає притулку у вівтарі храму й насмілюється просити допомоги в розгніваного Бога. Добре, сину, що переступив межу переляку й наблизився до нього. Не один ти согрішив, грішний весь народ, тож і покутувати мусимо всі разом. Піднеслись духом — Україна очунює від знепритомлення, Україна розпочала будувати свій Храм.

— Що я маю зробити для України, отче? — глянув Єпіфаній священикові у вічі, і той зрозумів, що чернець готовий на все.

— Я прибув сюди із Салонік, портового міста на Егейському морі. Послав мене Пилип Орлик будити народ. Незабаром розпочнеться велика війна між Московією і Туреччиною. Наше козацтво, що стоїть кошем на турецькому боці, піде з османським військом і дасть останній бій московській орді. Та з великої туги за рідним краєм ворохобиться козацтво — прагне повернутися в Україну. А оце помер старий кошовий отаман Кость Гордієнко — то вже й стриму їм нема… Сказав мені Орлик: коли зустрінеш в Україні отця Єпіфанія, що перебуває нині в спокуті за свій великий гріх, скажи йому, хай пробереться за межу Кримського ханства у гирло Кам’янки і від мого імені зупинить