Стівен Кінг - Серця в Атлантиді

хоч і на короткий час, зринули в пам’яті з приголомшливою, живою виразністю. У той час я сидів у в’язниці в Чикаго. Не знаю, скільки нас загребли копи під конгресним залом увечері, коли висувалася кандидатура Г’юберта Гамфрі, але дуже багато, і багато хто дістав травми. Через рік добірна федеральна комісія в своєму звіті назве ті події «поліційними заворушеннями».

Я опинився в камері попереднього ув’язнення, розрахованій на п’ятнадцять, щонайбільше двадцять людей, разом з десь шістьма десятками отруєних газом, оглушених, обкурених, потовчених, розбурханих, змордованих, зіграних і наскрізь скривавлених хіпі. Хто курив травку, хто плакав, хто блював, хто співав протестні пісні. З протилежного кутка якийсь хлопець, якого я навіть не бачив, видав обкурену версію «Більше я не маршую». Все це скидалося на психоделічний в’язничний варіант змагання, скільки людей може набитися в телефонну кабінку.

Притиснутий до ґрат, я намагався оберегти нагрудну кишеню з «Пел-Мел» і бічну кишеню з примірником «Володаря мух», що мені подарувала Керол, уже добряче зачитаного, якому бракувало пів титульної сторінки і який вилітав з палітурки, як зненацька перед очима спалахнуло обличчя Стоука, чітке і детальне, як високовирізнене фото. Воно з’явилося неначе нізвідки, можливо, якесь неактивне електричне коло пам’яті раптом розжарилося, стимульоване чи то кийком по голові, чи то цілющою понюшкою сльозогінного газу, і разом з ним прийшло питання.

— Якого хера каліка робив на третьому поверсі? — запитав я вголос.

Коротун з густющою кучмою золотого волосся — такий собі карликовий Пітер Фремптон, якщо ви в змозі таке уявити — озирнувся на мене. Обличчя в нього було бліде і прищаве. Під носом і на щоці підсихала кров.

— Що-що? — перепитав він.

— Якого хера каліка робив на третьому поверсі університетського гуртожитку? Без ліфта? Чому його не поселили на першому?

Тут я згадав, як Стоук, опустивши голову, з волоссям, що падало на очі, ривками прямує до Голіоуку; Стоука, який бурмоче собі під ніс: «Рви-рви, рви-рви, рви-рви»; Стоука, що ходить усюди так, ніби все довкола його ворог. Дрібна подачка — і він спробує розстріляти весь світ.

— Чуваче, я щось не вловлюю. Що…

— Хіба що він сам просився, — промовив я. — Хіба що він, можливо, дуже наполягав.

— Бінго, — сказав коротун з волоссям Пітера Фремптона. — Чуваче, маєш косячок? Хочу кайфанути. Блювотна діра. Я хочу в Гобітон.

44

Скіп став художником, по-своєму видатним. Не як Норман Роквелл. Ви не знайдете жодної репродукції Скіпових скульптур на підставочках у сувенірній «Франклінмінт», та в нього було чимало виставок: Лондон, Рим, Нью-Йорк, торік Париж, і про нього постійно пишуть. Багато критиків називає його поверховим, тимчасовим делікатесом (деякі називають його тимчасовим делікатесом уже двадцять п’ять років), обмеженим розумом, що за допомогою примітивних образів спілкується з такими ж примітивами. Інші хвалять його за щирість та енергію. Я схиляюся до другої думки, втім цього, звісно, слід було очікувати: адже я знав його в молодості, ми разом врятувалися з великого потопаючого континенту, і він залишився моїм другом. Моїм пайзаном, у певному сенсі.

Є й такі, які вказують на гнів, що його так часто випромінюють Скіпові роботи, гнів, який я вперше ясно розгледів у шістдесят дев’ятому, у в’єтнамській родині з пап’є-маше, що він підпалив під університетською бібліотекою під підсилений динаміками ритм «Янгбладз». Тож так. Щось у цьому, безперечно, є. Деякі роботи Скіпа смішні, деякі сумні, а деякі химерні, але більшість дихає гнівом. Майже всі його гіпсові, картонні та глиняні люди з закляклими в напрузі плечима ніби шепочуть: «Підпали мене, підпали і слухай, як я кричатиму». Бо насправді надворі й досі шістдесят дев’ятий, це все ще Меконг, і так буде завжди. «Гнів Стенлі Кірка — ось що надає цінності його роботам», — зазначив один критик під час виставки в Бостоні. Гадаю, той же самий гнів посприяв серцевому нападові, що стався в нього два місяці тому.

Його дружина зателефонувала і сказала, що Скіп хоче мене бачити. Лікарі вважають, що там нічого страшного немає, та Капітан насмілився з ними не погодитися. Мій старий пайзан Капітан Кірк думав, що помирає.

Я прилетів до Палм-Біч. Від вигляду його білого обличчя під майже білим волоссям на білій подушці в моїй голові зринув якийсь спогад, та спершу я не міг його ідентифікувати.

— Ти думаєш про Джонза, — сказав він хрипко і, звичайно ж, мав рацію. Я посміхнувся, і в ту ж мить по моїй спині ковзнув крижаний палець. Іноді на тебе накочує щось з минулого. Воно просто повертається, і все.

Я увійшов і сів поруч.

— Не так уже й погано, о свамі[49].

— І не важко, — промовив він. — Знову той день у медпункті. От тільки Карбері, напевно, мертвий, і цього разу голка в моїй вені, — він підніс свою талановиту руку, показав мені голку і знову її опустив. — Я більше не думаю, що помру. Принаймні не зараз.

— Чудово.

— І далі палиш?

— Кинув. Торік.

Він кивнув.

— Дружина каже, що розлучиться зі мною, якщо я не зроблю те ж саме, тож, гадаю, варто спробувати.

— Найпаскудніша зі звичок.

— Взагалі, по-моєму, життя — найпаскудніша звичка.

— Прибережи свої лайно-афоризми для «Рідерз дайджест», Кеп.

Він засміявся, тоді поцікавився, чи є якісь звістки від Нейті.

— Листівка на Різдво, як завжди. З фотокарткою.

— Клятий Нейт! — Скіп був у захваті. — На ній був його кабінет?

— Ага. Цього року витарабанив шопку. Там усім мудрецям явно не завадило б полікувати зуби.

Ми глянули один на одного і захихотіли. Та не встиг Скіп добре розійтися, як тут же закашлявся. Жахливо схоже на Стоука. На мить він навіть з вигляду став схожий на Стоука, і в мене по спині знову побігли мурашки. Якби Стоук був небіжчик, я б подумав, що нас переслідує його дух, та Стоук Джонз живий. І по-своєму продався так само, як і кожен інший пристарілий хіпі, який від продажу кокаїну прогресував до продажу телефоном дутих облігацій. Він любить світитися на екрані, наш Стоук. Коли судили О. Дж. Сімпсона, на нього можна було, клацаючи канали, натрапити щовечора. Просто ще один стерв’ятник, що кружляє над падлом.

Гадаю, Керол одна з тих, хто не продався. Керол та її друзі. Ну, а як щодо студентів-хіміків, що вони вбили своєю бомбою? Сталася помилка, я вірю в це всією душею. Та Керол Джербер, яку я знав, не змогла б миритися з думкою, що справжня сила — тільки в дулі пістолета; та Керол, яку я знав, розуміла б, що це просто ще