Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

— Усе буде добре. Просто притримуй мене, добре?

— Аякже.

— І йди повільненько. Ми, бабусі, швидко не можемо.

Вони обійшли машину Ральфа, скоріше човгаючи, ніж ідучи. Коли вони вийшли на доріжку, Стю побачив Ґлена й Ларрі — вони стояли у дверях і дивилися на них. Проти світла вони здавалися силуетами, вирізаними з чорного паперу.

— Що там буде, як ти гадаєш? — тихо спитала Френні.

Стю похитав головою.

— Не знаю.

Вони підійшли до будинку, Френні помітно мучилася від болю, і Ральф допоміг Стю її занести. Ларрі, як і Ґлен, був блідий і стривожений. На ньому були потерті джинси, сорочка, застібнута внизу не на той ґудзик, дорогі мокасини на босу ногу.

— Дико перепрошую, що змусив вас устати, — сказав він. — Я біля неї сидів, дрімав час від часу. Ми чергували. Розумієте?

— Так, розумію, — сказала Френні. Чомусь це чергування нагадало їй про мамину вітальню… але думала вона про це якось добріше, у більш пробачливому світлі.

— Люсі з годину спала. Я прокинувся — і… Френ, я тобі можу допомогти?

Френ похитала головою і натужно посміхнулася.

— Ні, в мене все нормально. Продовжуй.

— І бачу — вона на мене дивиться. Вона говорила майже пошепки, але цілком розбірливо, — Ларрі ковтнув. Усі п’ятеро тепер стояли в коридорі. — Вона сказала мені, що Бог забере її додому на світанку. Але поки що хоче поговорити з тими з нас, кого Бог не забрав раніше. Я спитав, що це означає, а вона сказала, що Бог забрав Ніка і Сьюзен. Вона знала.

Він судомно видихнув і провів руками по довгому волоссю.

У кінці коридору з’явилася Люсі.

— Я каву заварила. Якщо захочете, вона є.

— Дякую, моя люба, — сказав Ларрі.

Люсі непевно спитала:

— Мені йти з вами? Чи це приватно, як той Комітет?

Ларрі глянув на Стю, і той тихо сказав:

— Ходи з нами. Здається мені, що це вже ніякої ролі не відіграє.

Вони пішли коридором до спальні, повільно, щоб Френ не відставала.

— Вона все скаже, — раптом сказав Ральф. — Матінка все скаже. Нема сенсу хвилюватися.

Вони зайшли в кімнату разом — і ясні очі помираючої матінки Ебіґейл осяяли їх.

——

Френ знала, у якому стані старенька, але все одно пережила неприємний шок. Від неї лишилася тільки тонка, прозора мембрана шкіри і жили, які з’єднували кістки. У кімнаті навіть не пахло ні розкладанням, ні близькою смертю — натомість стояв сухий дух, як на горищі… ні, як у вітальні. Голка крапельниці входила в її руку лише наполовину, бо далі просто не було куди.

Але очі змінилися. Вони були теплі, добрі, людяні. То було полегшення, але Френ усе ж відчувала жах… не зовсім страх, а щось більш подібне до священного трепету. Може, то було благоговіння? Якесь передчуття. Не приреченість, а відчуття, що над їхніми головами каменем висить якась величезна відповідальність.

«Чоловік мислить, а Бог радить».

— Сідай, дівчинко, — сказала матінка Ебіґейл. — Тобі боляче.

Ларрі поставив крісло — і Френ сіла, полегшено, з тихим присвистом зітхнувши, хоча й розуміла, що спина з часом заболить і від сидіння.

Матінка Ебіґейл і далі дивилася на неї ясними очима.

— Ти носиш дитину, — прошепотіла вона.

— Так… а як…

— Тихо…

Кімнату наповнила тиша, глибока тиша. Зачаровано, загіпнотизовано Френ дивилася на стару жінку при смерті; жінку, яка спочатку прийшла в їхні сни, а потім — у їхнє життя.

— Поглянь у вікно, дівчинко.

Френ розвернула голову до вікна, біля якого два дні тому стояв Ларрі й дивився на людей, що зібралися внизу. Вона побачила не гнітючу темряву, а тихе світло. То були не відблиски з кімнати — то було ранкове світло. Вона дивилася на слабеньке, дещо викривлене відображення яскравої дитячої кімнати з гофрованими картатими шторами. Там було ліжечко — але порожнє. Був і манеж — порожній. Вітер гойдав мобіль із яскравими пластиковими метеликами. Страх зімкнув холодні долоні на її серці. Інші побачили її лице, але нічого не зрозуміли, їм у вікні було видно лише шматок газону під ліхтарем.

— А де дитина? — хрипко спитала Френ.

— Дівчинко, Стюарт — не батько дитини. Але життя дитини в руках Стюарта і в руках Бога. У маляти буде чотири батька. Якщо Бог дасть йому зробити перший подих…

— Якщо дасть…

— Цього Бог мені не показав, — прошепотіла вона.

Порожня дитяча кімната зникла. Френ побачила тільки темряву. І тепер страх стиснув свої долоні в кулаки і затис між ними її серце.

Матінка Ебіґейл прошепотіла:

— Паросток покликав свою наречену, і він хоче зачати з нею дитину. Чи дасть він твоїй дитині жити?

— Припиніть! — простогнала Френні й закрила обличчя руками.

Тиша, глибока тиша запала в кімнаті. Обличчя Ґлена Бейтмана нагадувало старий пригаслий ліхтарик. Права рука Люсі поволі ходила туди-сюди коміром халата. Ральф тримав у руках свій капелюх і, не помічаючи того, крутив на ньому пір’їну. Стю дивився на Френні, але не міг підійти до неї. Ще не час. Йому раптом згадалася стара на зборах, яка швидко затулила руками очі, вуха і рот, коли почула про темного чоловіка.

— Мати, батько, дружина, чоловік, — прошепотіла матінка Ебіґейл. — А проти них Князь Піднебесних Просторів, лорд темних ранків. Я згрішила гординею. І ви всі теж, ви теж грішні гординею. Чи ж не чули ви, що сказано: «Не покладайтеся на вельмож»[132]?

Усі дивилися на неї.

— Електрика — це не відповідь, Стю Редмане. І радіо теж, Ральфе Брентнере. І не соціологія покладе всьому край, Ґлене Бейтмане. І твоє покаяння в тому, що ти робив у житті, яке вже стало закритою книгою, теж не спинить цього, Ларрі Андервуде. І твій синочок не спинить, Френ Ґолдсміт. Недобрий місяць зійшов. Перед Божими очима ви нічого не помислите.

Вона подивилася на кожного з них.

— Бог дасть раду так, як вирішить за належне. Ви — не гончарі, а глина в руках гончаря. Може бути, що той чоловік на заході стане знаряддям, на якому вас колесують. Мені не дано знати.

Сльоза — дивна й неочікувана у цій сухій пустелі, — скотилася її щокою.

— Матінко, що ж нам робити? — спитав Ральф.

— Підійдіть ближче, усі. Мені недовго лишилося. Я повертаюся додому, до слави, і не було ще на світі людини, більш готової до того, аніж я. Підійдіть ближченько.

Ральф сів на край ліжка. Ларрі і Ґлен стали в ногах. Френ із гримасою підвелась, і Стю пересунув її крісло ближче до Ральфа. Вона знову сіла і взяла його за руку своїми