Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

— Бог вас, дітки, не для того зібрав, щоб ви робили комітет чи громаду, — сказала вона. — Він привів вас сюди тільки для того, щоб відрядити в дальшу виправу. Він призначив вас, щоб знищити цього Князя Темряви, цього Чоловіка з далекого краю.

Тиша просто задзвеніла у вухах. У цій тиші матінка Ебіґейл зітхнула.

— Я гадала, що вас поведе Нік, але Він забрав Ніка до себе, хоча Нік ще не пішов, як мені здається. Ні, ще не пішов зовсім. Але маєш вести ти, Стюарте. А якщо Його воля буде забрати тебе, Стю, то тоді поведеш ти, Ларрі. А коли Він забере й тебе, то це перейде Ральфові…

— А я, схоже, буду пасти задніх, — почав Ґлен. — Що…

— Вести? — холодно спитала Френ. — Вести? Куди вести?..

— Таж на захід, дівчинко, — сказала матінка Ебіґейл. — На захід. Ти не йдеш. Тільки ці четверо.

— Ні! — попри біль, Френ зірвалася на ноги. — Що ви таке кажете?! Що вони вчотирьох повинні просто піти і здатися йому в лапи? Серце, нутрощі, душа Вільної зони! — Її очі палали. — Щоб він їх порозпинав усіх, а наступного літа просто пішки прийшов і всіх повбивав?! Я не хочу бачити, як мого чоловіка приносять у жертву Богові-вбивці! На хуй такого Бога!

— Френні! — тихо вигукнув Стю.

— Бог-убивця! Бог-убивця! — гнівно викрикувала Френ. — Мільйони — а може, мільярди — людей загинуло в епідемію. Ще мільйони потім! Ми навіть не знаємо, чи виживуть діти! Йому що, мало?! Він що, хоче, щоб усе тривало, доки земля належатиме щурам із тарганами?! Який Він Бог?! Та він — демон, і ви — його відьма!

— Припини, Френні!

— Без проблем. У мене все. Я хочу додому. Вези мене додому, Стю. Не в лікарню, а додому!

— Ми будемо слухати, що вона скаже.

— То гаразд. І за мене послухаєш. Я пішла.

— Дівчинко!

— Не називайте мене так!

Матінка раптом простягла руку і схопила Френні за зап’ястя. Френ заклякла. Її очі заплющилися. Голова закинулася назад.

— Н-н-е… Н-н-е… О БОЖЕ… СТЮ…

— Годі, годі! — крикнув Стю. — Що ви з нею робите?

Матінка Ебіґейл нічого не сказала. Мить розтяглася немов на цілу вічність — і стара відпустила її руку.

Спроквола, немов у тумані, Френ почала масажувати зап’ястя, за яке її схопила матінка Ебіґейл — хоча на тілі не лишилося ні червоного сліду, ні вдавленого місця, яке би свідчило про тиск. Очі Френні раптом розширилися.

— Мила, що? — збентежено спитав Стю.

— Минуло… — пробурмотіла Френ.

— Що… Про що вона? — ошелешений Стю питально поглянув навколо. Ґлен лише похитав головою. Його обличчя було бліде, напружене, але не скептичне.

— Біль… у спині. Минув. — Вона здивованими очима подивилася на Стю. — Усе минуло. Дивись. — Вона нахилилась і злегка торкнулася пальців ніг: раз, другий. На третій поклала долоні на підлогу, не згинаючи колін.

Вона підвелася й зустрілася очима з матінкою Ебіґейл.

— Це що, мене ваш Бог підкупити хоче? Бо коли так, хай забирає свою подачку назад. Хай краще мені болітиме, якщо Стю буде живий.

— Бог хабарів не дає, дитино, — прошепотіла матінка Ебіґейл. — Він просто показує знак і дає людям сприйняти його, якщо вони можуть.

— Стю на захід не йде! — промовила Френ, але тепер у її голосі вже були розгубленість і переляк.

— Сідай, — мовив Стю. — Ми послухаємо, що вона скаже.

Френ сіла — вражена, не вірячи своїм чуттям. Вона все мацала руками спину біля поясниці.

— Ви маєте йти на захід, — прошепотіла матінка Ебіґейл. — Не брати ні їжі, ні води. Вам виходити просто сьогодні, у тому одязі, що зараз на вас. Пішки. Мені відкрито, що один із вас не дійде до місця, але не знаю, хто саме. Мені відомо, що решта з вас опиняться перед тим чоловіком, Флеґґом, який узагалі не людина, а надприродна істота. Я не знаю, чи буде на те Божа воля, що ви його подолаєте. І не знаю, чи буде Божа воля на те, щоб ви знову побачили Боулдер. Такого я ніколи не передбачу. Але він — у Лас-Веґасі, і ви повинні йти туди, і там відбудеться ваше протистояння. Ви підете і не спіткнетеся, бо зможете покластися на Вічну Руку Бога, Господа. Так. Із Божою поміччю ви встоїте.

Вона кивнула.

— От і все. Що знала, те сказала.

— Ні, — прошепотіла Френ. — Цього не буде.

— Матінко, — голосом-карканням прохрипів Ґлен. Прокашлявся. — Матінко, нам не «відкривається», якщо ви розумієте, про що я. Ми… на нас немає такого, як на вас, благословення близькості з тим, хто це все контролює. Це просто не для нас. Френ має рацію. Якщо ми туди підемо, нас уб’є, можливо, перший-ліпший його патруль.

— Чи ти не маєш очей? Ти щойно бачив, як Бог зцілив Френ через мене. Невже ти думаєш, що Його план — це щоб вас застрелив останній посіпака Князя Темряви?

— Але ж, матінко…

— Ні, — вона здійняла руку, відмахуючись від його слів. — Не мені з тобою сперечатися чи переконувати, мені треба просто донести до вас, який у Бога план на вас. Слухай, Ґлене.

І раптом із вуст матінки Ебіґейл пролунав голос Ґлена Бейтмана — злякавши всіх і змусивши Френ із тихим скриком відсахнутися до Стю.

— Матінка Ебіґейл називає його Паросток Сатани, — почувся сильний чоловічий голос, який невідь-як зародився в змарнілих грудях старенької і вийшов з її беззубого рота. — Може, він просто останній чаклун раціональної думки, який гострить на нас технічну зброю. А може, він — дещо більше, значно темніше. Я знаю тільки те, що він існує, і вже не вірю, що соціологія, психологія чи ще якась «ологія» покладе йому кінець. Гадаю, що тільки біла магія…

Ґлен так і роззявив рота.

— Чи це правда, чи це слова брехуна? — спитала матінка Ебіґейл.

— Не знаю, чи це правда, але це мої слова, — тремтячим голосом відповів Ґлен.

— Вір. І ви всі вірте. Ларрі… Ральфе… Стю… Ґлене… Френні. От особо ти, Френні. Вір — і слухайся слова Божого.

— У нас є вибір? — гірко й різко спитав Ларрі.

Матінка здивовано розвернулася до нього.

— Вибір? Завжди є вибір. У Бога так прийнято. Ваша воля й далі вільна. Робіть як хочете. Ніхто вас у кайдани не закував. Але… цього Бог від вас хоче.

Знову впала тиша, мов глибокий сніг. Урешті її порушив Ральф.

— Ну що, в Біблії написано, як Давид уколошкав Голіафа, — мовив він. — Я піду, коли ви кажете, що так треба, матінко.

Вона взяла його за руку.

— І я, — сказав Ларрі. — І