Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

Жовтневе; 185 — Плавні; 186 — Ор лівка; 187 — Вишневе; 188 — Любимівка; 189 — Громівка; 190 — Далеке; 191 — Штормове; 192 — Крилівка; 193 — Євпаторія (Кара-Тюбе); 194—196 — Дальнє, Григор'ївка, Ленінське; 197— Ак-Таш. Кам’янсько-лівенцівська група (II): 198, 199 — Лівенцівська фортеця, Каратаївська фортеця; 200 — Кам’янка; 201 — Глейки; 202— 206 — Тасунове, Лібкнехтівка, Бєлінське, Зелений Яр, Астаніне; 207—209 — Кіммерік I, II, Яковенко; 210—218 — Слюсареве ІІ, ІІІ, Кірове, Красна Гірка, Леніне, Чапаеве II, Єрофєєве І, ІІ; Бранне Поле, 219—221 — Планерське І, ІІ, Феодосія І, 222, 223 — Щебетівка І, ІІ (Челки); 224 — Севастополь; 225 — Штурмове. Стжижовська культура (III): 1 — Стжижув; 2 — Лежниця; 3 — Володимир-Волинський; 4 — Зимне; 5 — Грудек Надбужний; 6 — Черників; 7 — Вільхове; 8 — Ромош; 9— Яструбичі; 10 — Грядки; 11 — Тур; 12 — Ковель; 13—15 — Валентинів, Торчин, Гнідава; 16—19 — Сьомаки, Коршів, Великий Борятин, Лопавше; 20 — Випіків; 21—24 — Ставок, Муравиця, Озліїв, Підгайці; 25 — Стеблівка; 26 — Здовбиця; 27—31 — Сморжів, Диків, Пересопниця, Білів, Зарицьк; 32 — Чудви; 33 — Перевередів; 34 — Жорнів; 35 — Зозів ІІ; 36—89 — Великий Олексин, Шпаків, Забороль, Білокриниця. Культура Хлопіце-Веселе, почапська група (IV): 40 — Львів; 41 — Чижиків; 42 — Звенигород; 43 — Почали; 44 — Золочів. Культура Отомань (V): 1 — Дідове; 2 — Берегове — Мала Гора; 3 — Квасове; 4 — Заболоття; 5 — Дякове. Мар'янівська культура (VI): 1— 3 — Курилівка, Мезин, Свердлівка; 4—6 — Накот, Курені, Свердлівський острів; 7 — Новгород-Сіверський; 8 — Погорілівка; 9 — Путивль; 10 — Дорошівка; 11 — Волинцеве; 12 — Мар’янівка; 18 — Глушець; 14 — Пересилки.

На тлі згаданих вище епохальних подій видається природним, що панівними на теренах України стають племена культури багатоваликової кераміки, які першими у північнопричорноморському регіоні оволоділи мистецтвом ведення бою на легких колісницях, запряжених кіньми та з колесами на шпицях.: Пам’ятки культури багатоваликової кераміки поширюються майже на всій території України від східних кордонів і гирла Дону до Волині, Прикарпаття, Пруту та гирла Дунаю. На півночі вони опанували Київщину, лівобережжя Десни та Сейму. З етнічного погляду ця культура репрезентує лінію розвитку індоіранського етносу. На заході мобільні племена культури багатоваликової кераміки мали жваві контакти з населенням постшнурових культур (здовбицької та стрижовської), а також із носіями ранньої фази комарівської культури. Землі Закарпаття входили до ареалу поширення культури Отомань протофрако-іллірійської лінії розвитку. Фіно-угорський етнос (воронезька культура) на теренах України у цей час майже непомітний (карта 12).

Феномен поширення культури багатоваликової кераміки був яскравим, але нетривалим. Особливо на півночі України, де протобалтійсько-слов’янські племена досить швидко відновили контроль над Поліссям та північним лісостепом, включаючи Київщину (східнотшинецька та комарівська культури). Розповсюдження багатоваликового посуду певною мірою може бути пояснене й модою — реакцією на кількавікове панування в орнаменті шнурових композицій. Загалом же мода мала й досі має надкультурний і надетнічний характер. Іншою модною прикметою часів поширення культури багатоваликової кераміки були кістяні та рогові поясні пряжки в одязі чоловіків та разки фаянсового намиста у жінок.

У степу та на півдні лісостепу розвиток цієї культури тривав довше, поділяючись на два-три етапи. Показником часу стають контакти племен Східної Європи з Мікенською державою та населенням Центральної Європи. Вони були започатковані під час воєнних походів XVII—XVI ст. до н. е. Одним із свідчень останніх є Бородінський (Бессарабський) скарб XVI ст. до н. е., що сполучає зброю та символи влади, виконані зброярами та ювелірами Крито-Мікенського світу, з одного боку, й майстрами сейминського кола — з іншого[305]. Із стабілізацією політичної ситуації ці відносини стають мирними, торговими. Золотий посуд та клепані бронзові казани, карпато-мікенський стиль орнаментики поширюються на схід, аж до Приуралля. Окремі символи та знаки цього стилю органічно вплітаються у декор місцевого посуду, утворюючи своєрідну знакову систему.

Грунтознавчі та палеокліматичні дослідження засвідчують, що на часовому відтинку від 1700 до 1200 р. до н. е. на півдні Європи встановлюється період оптимальної зволоженості[306].

Сприятлива екологічна ситуація зрештою вплинула і на політичні процеси на теренах України. Розпочинається період сталої осілості. Кожна із досліджених культур цього часу (доба пізньої бронзи) репрезентована сотнями поселень. Уперше за добу бронзи побутові пам’ятки помітно переважають над поховальними. Відносно високий рівень розвитку землеробства та скотарства був забезпечений розвиненою металообробкою.

Після широкого, але короткочасного розвою культури багатоваликової кераміки етнічна ситуація в Україні стабілізується в усталених раніше межах. Протослов’янська етнічна група займає правобережний лісостеп та Полісся. Із протослов’янами у третій чверті II тис. до н. е. більшість археологів та лінгвістів пов’язує тщинецько-комарівську спільність, що локалізується приблизно на тій же території, що й носії культур шнурової кераміки. Ніяких значних переміщень населення у цей час археологічно не фіксується. Слід відзначити, що останні дослідження комарівської культури дають підстави припустити, що наприкінці існування посилюються контакти її носіїв з племенами, котрі населяли Балканський півострів та Дунайську долину. Такі зв’язки могли відбитися на етнічному складі носіїв комарівської культури (карта 13).

На заході протослов’янські племена тшнецької культури межували з германцями, але яскравих контактів між ними не простежено. На північному сході група племен тшинецької культури розселяється Лівобережжям. І тут, головним чином у межиріччі Сейму та Дніпра, виникає своєрідна за культурою та, можливо, етнічно змішана балто-слов’янська група, репрезентована пам’ятками сосницького типу. На сході ці племена межували безпосередньо з фіно-угорським населенням, а на південному сході мали широкі контакти з іраномовними племенами зрубної культури.

Останньою ланкою в розвитку індоарійських племен на півдні Східної Європи вважаються видатні за пишністю ритуалу, величчю поховальних споруд та багатством речового супроводу могили воїнів-колісничих. Вони відкриті протягом останніх десятиліть у Заураллі, Середньому Поволжі та Подонні. Можливе їхнє виявлення на теренах України, враховуючи етнічну спорідненість носіїв культури багатоваликової кераміки з масивом індоіранських племен. Уже у XVI ст. до н. е. індоарії зникають з етнічної карти Південно-Східної Європи, але з’являються на Передньому Сході та у Північно-Західній Індії на чолі колісничих армад, засновуючи нові династії царів. Зникнення чинника політичної напруги відкрило шлях до мирного розвитку етнічних та міжетнічних процесів, економічних відносин, але і відсунуло, принаймні на тисячу років, перспективу побудови державності. Перші протоміста-фортеці були знищені й спалені. На їхніх руїнах мирно поскубували травицю вівці.

По міграції індоаріїв в ареалі їхньої найбільшої активності розвиваються дві могутні археологічні культури: зрубна у Європі та алакульська в Азії. Іраномовність носіїв названих