Дафна дю Мор'є - Ребекка

Її плач потихеньку, поступово стихав. Місіс Денверз стояла рівно, її обличчя посіпувалось, руки вчепились у чорну тканину сукні. Урешті-решт вона знову замовкла. Після цього заговорив полковник Джуліан — тихо, повільно.

— Місіс Денверз, — проказав він, — чи не здогадуєтесь ви про причину — хай навіть геть опосередковану, — через яку місіс де Вінтер могла б укоротити собі віку?

Місіс Денверз проковтнула клубок у горлі. Не випускаючи з рук сукні, вона похитала головою.

— Ні, — відказала вона. — Ні.

— Ось бачите? — швидко мовив Февелл. — Це неможливо. Їй так само добре відомо про це, як і мені. Я ж вам казав.

— Ви можете помовчати? — сказав полковник Джуліан. — Дайте місіс Денверз час подумати. Ми всі погоджуємось, що на перший погляд це видається абсурдним, про це не може бути й мови. Я не сумніваюся у справжності й достовірності вашої записки. Це очевидно. Вона залишила вам те повідомлення під час свого перебування в Лондоні. Місіс де Вінтер хотіла вам щось повідомити. Цілком імовірно, якби ми дізнались, що саме, то змогли б розплутати всю цю жахливу справу. Нехай місіс Денверз прочитає записку. Можливо, вона зможе кинути на це трохи світла.

Февелл стенув плечима. Діставши з кишені записку, він жбурнув її під ноги місіс Денверз. Та нахилилася й підняла папірець. Доки вона читала, ми спостерігали за рухом її губ. Місіс Денверз прочитала записку двічі. Затим похитала головою.

— Дарма все це, — сказала вона. — Я не знаю, що вона мала на увазі. Якби місіс де Вінтер мала повідомити містерові Февеллу щось важливе, то спершу розповіла б про це мені.

— Ви не бачилися з нею тієї ночі?

— Ні, мене тут не було. Я весь день і вечір провела в Керріті. Ніколи собі цього не пробачу. Ніколи, аж до самої своєї смерті.

— Отже, вам невідомо, що було в неї на думці, і у вас немає з цього приводу жодних припущень, так, місіс Денверз? Слова «Я маю тобі дещо сказати» взагалі ні про що вам не говорять?

— Ні, — відповіла вона. — Ні, сер, геть нічого.

— Комусь відомо, що вона робила того дня в Лондоні?

Ніхто не відповів. Максим похитав головою. Февелл вилаявся собі під ніс.

— Слухайте, вона залишила цю записку у дверях моєї квартири о третій годині дня, — сказав він. — Її бачив швейцар. Опісля вона, вочевидь, одразу поїхала сюди, та й до того ж мчала, мов вихор.

— З дванадцятої до пів на першу місіс де Вінтер мала бути в перукаря, — мовила місіс Денверз. — Я пам’ятаю, бо того тижня особисто телефонувала в Лондон, щоб записати її. Я пам’ятаю, як це робила. З дванадцятої до пів на першу. Відвідавши перукаря, вона завжди їла ланч у своєму клубі, щоб не виймати з волосся шпильки. Швидше за все, того дня вона зробила так само.

— Скажімо, на ланч їй знадобилося півгодини. А що вона робила з другої до третьої? Нам треба про це дізнатися, — сказав полковник Джуліан.

— Господи Ісусе, та яка, в біса, різниця, що вона там робила? — крикнув Февелл. — Вона не наклала на себе рук — і це єдине, що має значення, чи не так?

— У мене в кімнаті є її щоденник зустрічей, — повільно проказала місіс Денверз. — Я зберегла всі її речі. Містер де Вінтер ніколи мене про це не просив. Цілком можливо, що вона записала там, із ким мала зустрітися того дня. У цій справі вона дотримувалася систематичності. Зазвичай місіс де Вінтер усе записувала, а потім позначала відвідані зустрічі хрестиком. Якщо ви вважаєте, що це може допомогти, я сходжу й принесу його.

— Отже, де Вінтере, — мовив полковник Джуліан, — що скажете? Ви не заперечуєте, щоб ми зазирнули в цей щоденник?

— Звісно ж, ні, — відповів Максим. — Чого б це я мав заперечувати?

Я знову помітила, як полковник кинув на нього той самий швидкий допитливий погляд. Цього разу Френк також звернув на це увагу. Він теж глянув на Максима. А тоді — знову на мене. Я підвелася й підійшла до вікна. Мені здалося, що злива почала стихати. Шал минув. Шум дощу зробився тихішим, лагіднішим. Небо сповнила вечірня сірість. Темні галявини наскрізь просякли вологою, а дерева нагадували загорнутих у савани горбунів. Мені було чути, як нагорі покоївка запинала на ніч штори, зачиняючи ті вікна, які ще лишалися відкритими. Дрібна щоденна рутина — незмінна, як завжди. Запнуті штори, забране на чищення взуття, покладений на стілець у ванній рушник, для моєї купелі набирається вода. Постіль розстелена, капці поставлено під стілець. А ми мовчки стоїмо в бібліотеці, відчуваючи в глибині душі, що те, про що йдеться, для Максима є справою життя і смерті.

Я озирнулась, коли двері бібліотеки ледь чутно зачинились. То була місіс Денверз. Вона повернулась зі щоденником у руці.

— Я мала рацію, — тихо промовила вона. — Місіс де Вінтер позначила свої зустрічі, як я й казала. Ось вони, під датою її смерті.

Місіс Денверз розгорнула щоденник — маленьку червону книжечку в шкіряній обкладинці. Передала його полковникові Джуліану. Той знову дістав із футляра свої окуляри. Доки він вивчав сторінку, тривала мовчанка. Ті хвилини — доки він читав щоденник, а ми стояли в очікуванні, — видалися мені найстрашнішими за весь вечір.

Я впилася нігтями в долоні. Поглянути на Максима не ставало духу. Певно, полковник Джуліан чув, як у мене в грудях важко гупало серце.

— Ага! — вигукнув він.

Полковник тримав палець посередині сторінки. «Зараз щось станеться, — подумала я. — Зараз станеться щось жахливе».

— Так, — проказав він. — Так. Ось воно. Зачіска — о дванадцятій. Як і сказала місіс Денверз. І поряд — хрестик. Отже, у перукаря вона побувала. Ланч у клубі — і знову хрестик. А що це тут? Бейкер, о другій. Хто такий Бейкер?

Полковник подивився на Максима. Той похитав головою. Тоді глянув на місіс Денверз.

— Бейкер? — перепитала вона. — У місіс де Вінтер не було таких знайомих. Я ніколи не чула цього прізвища.

— Що ж, утім ось воно, — сказав полковник Джуліан, простягаючи їй щоденник. — Самі подивіться. Бейкер. А поряд — такий жирний хрест, наче вона хотіла зламати олівця. Ким би цей Бейкер