Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

екранів; на шкіру ніби тиснув гнів штучних інтелектів, які ширяли над нами (а ми сновигали, немов комашня під ногами слонів) — а ми ще ж нічого не вдіяли, просто летіли дозволеною магістраллю по каналу доступу, який нам намалював Бі-Бі, виконуючи якусь домашню роботу для свого Управління обміну даних і статистики.

На мені були входи-присмоки, через які я все спостерігала немовбито по чорно-білому телевізору, що «сніжив» перешкодами, зате Джонні з Бі-Бі переживали все в режимі повної голограми стимсиму.

Навіть не уявляю, як вони все це сприймали.

— Так, — промовив якимсь інфосферним відповідником шепоту Бі-Бі, — ми на місці.

— Де? — Все, що я бачила, — це нескінченний лабіринт яскравих огнів та ще виразніших тіней, десять тисяч міст, вишикуваних у чотирьох вимірах.

— Периферія ТехноКорду, — прошепотів Бі-Бі. — Тримайся-но. Вже майже час.

У цьому всесвіті, позбавленому всього фізичного, в мене-то й рук не було, щоби триматися за що-небудь, та я зосередилася на тінях форми сигналу, яким ми сюди дісталися, і вчепилася.

І тоді помер Джонні.

Колись мені довелося стати свідком ядерного вибуху. Будучи сенатором, батько одного разу взяв нас із мамою до Командного училища «Олімп» на показові виступи. Перед головною стравою, яку подавали військові, всю капсулу з глядачами телепортували у якийсь Богом забутий світ… здається, Армагаст… і спеціально для них взвод Сухопутних військ ЗСГ вистрілив по уявному супротивнику в якихось дев’яти кілометрах тактичним ядерним зарядом. І хоча капсула для глядачів була захищена поляризованим силовим полем десятого класу, а потужність ядерного вибуху складала всього п’ятдесят кілотонн, я ніколи не зможу забути хвилі, що розгойдувала вісімдесятитонну капсулу на роторах, фізичний шок від настільки яскравого випромінювання, що поляризоване поле перейшло в режим півночі, а в очах аж бриніли сльози від намагання світла потрапити всередину до нас.

Так от зараз було гірше. Ціла секція базової площини ніби спалахнула і колапсувала, змиваючи за собою навколишню реальність, яку тепер заступила цілковита чорнота.

— Тримайся! — ще раз вереснув Бі-Бі проти статичного шуму інфосфери, який ніби аж дряпав кістки, і нас одразу закрутило, завертіло, всмоктало у вакуум, наче комах в круговерть океану.

І якимсь неймовірним, неможливим способом крізь увесь цей виляск і грім до нас кинулися чорні панцирні фаги. Від одного Бі-Бі ухилився, а супроти інших звернув же їхні кислотні мембрани. Нас кудись тягнуло, звідки віяло холодом та чорнотою, страшнішими від будь-якої порожнечі в реальності.

— Ось! — крикнув Бі-Бі, й аналог його голосу майже потонув у буревії інфосфери, що тріщала по швах.

«Що ось?» — подумалося мені. І тут я все побачила. Тонкі жовтуваті брижі в турбулентності — геть ніби якийсь прапор на ураганному вітрі. Бі-Бі нас мчав уперед. Знайшов якусь свою хвилю, що котилася проти бурі, узгоджував координати, які проносилися повз нас так швидко, що я не встигала нічого помітити, і ось так на жовтому спектрі ми влетіли…

…куди влетіли? Завмерлі водограї феєрверків. Прозорі хребти даних, нескінченні глетчери ПЗУ-структур, ганглії доступу, що розросталися, ніби тріщини, залізні хмари напіврозумних бульбашок внутрішнього процесування, осяйні піраміди первинного коду, кожна під захистом озер чорної криги та орд чорнопульсних фагів.

— Чорт! — прошепотіла я, ні до кого конкретно не звертаючись.

Бі-Бі кинувся за жовтим спектром, усередину. І я відчула момент під’єднання, так наче хтось накинув нам масивну вагу.

— Є! — викрикнув Бі-Бі, але тут прогуркотіло щось сильніше та більше, ніж той вир, який нас і без того захопив і тягнув за собою. Звук не був схожий ні на клаксон, ні на сирену, але його тон поєднував у собі агресію та застереження.

Ми вибиралися. В іскристому хаосі я вже могла роздивитися непевну сіру стіну і якимсь чином зрозуміла, що то периферія. Вакуумний струмінь, що тягнув нас, тоншав, але все ще вів до пролому в стіні, схожого на щомиті дрібнішу чорну пляму. Ми вибиралися назовні.

Проте надто повільно.

Фаги напосіли з п’яти сторін. За дванадцять років роботи приватним детективом мене один раз підстрелили, двічі підрізали. Ламали не одне ребро. Але теперішній біль виявився сильнішим, ніж усі попередні, навіть якщо їх скласти докупи. Бі-Бі бився і дряпався назовні водночас.

Йому я помогала тільки криком. Я відчувала холодні пазури, що їх угородили в нас і тягнули донизу, у світло, шум та хаос. Бі-Бі використовував якусь програму, рецептуру або ж закляття, щоби давати нападникам раду. Але його зусиль не вистачало. Я відчувала, як трусяться від завданих ударів стіни нашого укриття, від ударів, завданих не безпосередньо по мені, а по зв’язку з аналогом матриці, тобто по Бі-Бі.

Ми падали назад. Нас на свій буксир взяли невблаганні сили. Аж раптом я відчула присутність Джонні — здавалося, що це ніби чиясь велика дужа рука підхопила нас, пронесла крізь стіну периферії у мить перед самісіньким закриттям чорної ляпки, що зруйнувало наш рятувальний шлях, обваливши на нього сталеві щелепи захисного рубежу.

Ми рухалися із неймовірною швидкістю по заторених магістралях і, ніби «емтешки» у валці чумацьких підвод, проминали кур’єрів інфосфери та інших аналогових спеців. А потім були ворота в повільний час, що в них аналоги оперативників вистрибували зі знерухомленого натовпу собі подібних якимсь карколомним чотиривимірним скоком, наче діти, котрі грають у довгу лозу.

На виході з матриці мене пройняв неминучий напад нудоти. Світло опалило сітківку. Справжнє світло. А потім нахлинув біль, і я впала на консоль та застогнала.

— Зберися, Брон, — Джонні (або той, хто за відчуттями був наче Джонні) спробував допомогти мені підвестись і поштовхав мене до дверей.

— Бі-Бі, — видихнула я.

— Ні.

Я розплющила зболені очі рівно настільки, щоби побачити розпластаного на консолі Бі-Бі Сурбрінгера. Його ковбойський капелюх звалився з голови та впав на підлогу. Голова Бі-Бі вибухнула, заляпавши майже весь пульт сірою та червоною речовинами. Із його розкритого рота вишумовувала біла піна. Очі ніби розплавилися.

Джонні підхопив мене і майже відірвав від підлоги.

— Мусимо йти, — прошепотів він. — Сюди можуть увірватися будь-якої хвилини.

Я заплющила очі і дозволила йому забрати мене з квартири.

* * *

Я прокинулася в тьмяному червоному світлі під звуки скрапування води. Від неізольованих оптоволоконних кабелів тхнуло каналізацією, пліснявою й озоном. Я розплющила одне око.

Ми знаходилися в низькому приміщенні, більше схожому на печеру, аніж кімнату, з проводкою, що зміїлася з розбитої стелі, баюрами води і вкритою слизом плиткою на підлозі. Джерело червоного світла знаходилося десь поза кімнатою, можливо, на вході до технологічної шахти або ж в автомеханічному тунелі. Я тихо заскиглила. Джонні був поруч на грубій ковдрі і підкотився до мене