Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

class="p">— Не вдавай із себе дурнятко,— сказав я, бо те, що говорилося поночі в машині чи на лаві-гойдалці, тепер, за ясного сонячного ранку та мого відчайдушного настрою, раптом здалося бридкою нісенітницею.— Не вдавай дурнятко,— повторив я,— і не смій називати мене пташиною.

— Та ти ж і справді пташина,— поважно мовила вона, але в кутиках її очей і далі виднілися ті зморщечки.

— Ти не любиш мене? — знову запитав я, пустивши повз вуха її слова.

— Я люблю мою пташину Джеккі,— відказала вона,— бідолашну пташину Джеккі.

— К бісу,— мовив я.— То любиш ти мене чи ні?

Вона якусь мить пильно дивилася на мене, вже без тіні сміху в очах.

— Так,— мовила нарешті,— люблю.— І, вивільнивши руку, пішла через корт такою рішучою ходою, наче зібралася кудись дуже далеко й мала вирушати негайно. Та насправді тільки перейшла корт і сіла на лаву в пірчастому затінку мімози, а я проводжав її очима так, ніби той корт був безмежною Сахарою і вона поволі зникала вдалині.

Потім прийшов Адам, і ми пограли в теніс.

Того ранку вона повернулася, одначе все стало не так, як раніше. Атож, вона повернулася, але не цілком. І хоча й далі проводила зі мною багато часу, проте здавалася заглибленою в якісь свої думки, а коли я пестив її, корилася мовби з обов’язку чи принаймні з ласки, в якій часом відчувалася ледь помітна зневага. Так минав останній тиждень, а дні стояли гарячі й безвітряні, надвечір на небі клубочилися хмари, віщуючи бурю, але буря так і не знімалася, і ночі були важкі й млосні, наче великі перестиглі чорні із сріблястим нальотом виноградини, що ось-ось репнуть.

За два дні перед її від’їздом ми подалися до Лендінга в кіно. А коли вийшли після сеансу, надворі сіявся дощ. Після кіно ми збиралися піти скупатись, але тепер передумали. Взагалі-то ми не раз купалися під дощем, і того літа, і в попередні літа, коли з нами ще ходив Адам. І напевне скупалися б і цього вечора, якби дощ був не такий, якби то був легкий лагідний дощик з високого неба, що ледь чутно, з шовковистим шелестом падає на поверхню води; або скісний, колючий і холодний очисний дощ, який збуджує бажання чимдуж пробігти пляжем, щось горлаючи, перш ніж сховатись од нього в морі; або навіть якби вперіщила справжня злива, які бувають над Мексіканською затокою, коли ллє так, наче десь у небі прорвало дно величезного паперового мішка з водою. Але цього вечора дощ був зовсім не такий. Здавалося, обважніле від води небо нависло над самою землею, і з його дірявого трюму крізь чорне, в’язке, згнічене повітря проливалася всесвітня теча.

Отож ми підняли брезентовий верх машини,— і добряче при цьому змокли,— а тоді сіли й поїхали додому. В материному будинку й на веранді світилося, і ми вирішили зайти попити кави із сендвічами. Було ще рано, близько половини десятої. Я згадав, що мати поїхала грати в бридж до Петтонів, де до неї залицявся якийсь їхній приятель. Ми під’їхали до будинку, і я різко загальмував, з хрускотом чавлячи черепашки й розбризкуючи дощову воду. Правим крилом подвійних сходів ми вибігли на веранду і, опинившись під її дахом, почали тупати ногами й по-собачому обтрушуватись. Від дощу, бігу й тупання Аннині коси розпустились і звисали за плечима. Кілька мокрих пасмочок прилипло до чола, а одне — до щоки, і Анна стала схожа на дитину, що вилізла з ванни. Вона засміялася і, схиливши голову набік, хитнула нею, як це роблять дівчата, щоб коси вільно впали. Тоді запустила у волосся розчепірені пальці, вичісуючи, мов великим гребінцем, заплутані шпильки. Кілька шпильок упало на підлогу.

— Ну й страшненька ж я, мабуть. Чисте опудало,— мовила вона, й далі крутячи головою, сміючись і скоса позираючи на мене блискучими очима. В ці хвилини вона була майже така сама, як раніше.

Я підтвердив: атож, справді опудало,— і ми зайшли в дім.

Не вимикаючи лампочок на веранді, я погасив світло у великому передпокої і повів її праворуч, до кухні, через їдальню та буфетну. В кухні я поставив на вогонь каву й дістав із шафки-льодовні дещо попоїсти (тоді ще не було електричних холодильників, а то моя мати неодмінно придбала б не один, а зразу два, величезні, мов цілі будинки, і коло них опівночі збиралися б дами з оголеними плечима й підпилі чоловіки у смокінгах, точнісінько як на рекламі). Поки я клопотався коло вечері, Анна опоряджала свою зачіску. Очевидно, вона надумала заплести волосся в дві кіски, бо на той час, як я виклав наїдки на кухонний стіл, одна була вже наполовину заплетена.

— Годі тобі чепуритися,— сказав я.— Зробила б краще сендвічі.

— Гаразд,— погодилася вона,— а ти заплітатимеш мені коси.

Отож, поки вона, сидячи біля столу, робила сендвічі, я доплів першу кіску.

— Треба б перев’язати її стрічкою, щоб не розплелася, або ще чимось…— сказав я, тримаючи пальцями кінчик, і тут мені потрапив на очі чистий кухонний рушник, що висів напохваті. Я пустив кіску, взяв рушника й кишеньковим ножиком відрізав від краю дві стяжечки. Рушник був білий з червоною крайкою. Потім я повернувся до Анни, знову заплів кінець кіски й зав’язав його бантиком із стяжечки рушника.

— Будеш наче мала негритяночка,— мовив я.

Вона засміялася, й далі намазуючи на хліб арахісове масло.

Побачивши, що кава закипіла, я вимкнув газ. Тоді взявся до другої кіски. Нахилившись, я перепустив шовковистий жмут між пальцями, що були проти нього грубі й шкарубкі, мов наждак, і тремтіли від збудження, розділив його на три пасма й почав заплітати їх, вдихаючи свіжий луговий дух мокрого волосся. Аж раптом задзвонив телефон.

— Потримай,— звелів я Анні,— а то розпуститься.— І, тицьнувши їй кінець кіски, вийшов у передпокій.

Дзвонила мати. Вона, Петтони, той їхній приятель, що залицявся до неї, і бозна-хто ще збиралися впакуватись у машину і їхати за сорок миль до «Ла-Гранжа» — такого собі закладу в сусідній окрузі, по дорозі до столиці штату, де грали в кості й рулетку і де добрі люди бік у бік з лихими вдихали голубий тютюновий дим, від якого дерло в горлі, й випари підпільного алкоголю. Мати сказала, що не знає, коли повернеться, але попросила мене не замикати дверей, бо забула ключ. Про це вона могла й не просити, бо в Лендінгу й