Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

Вечір перед тим був тихий, світив повний місяць, і навіть ближче до ночі у повітрі не повіяло прохолодою. Ми з Анною запливли аж до вишки при готелі, де такої пізньої години ніхто, крім нас, уже не купався. Трохи полежали на нижньому помості, не розмовляючи й не торкаючись одне одного,— просто лежали горілиць і дивилися в небо. Потім вона підвелась і полізла на вишку. Я повернувся на бік, щоб бачити її. Вона піднялася на двадцятифутову площадку, на мить завмерла напоготові й стрибнула ластівкою, дуже гарно. Тоді побралася на вищу площадку. Не знаю, скільки разів вона стрибнула, але чимало. Я сонно спостерігав ті стрибки, дивився, як вона знов піднімається на вишку,— дуже повільно, долаючи щабель за щаблем, і як місячне світло надає її мокрому купальнику вигляду чи то металевого, чи то лакованого, бачив, як вона завмирає на краю площадки, потім пружно підіймає руки над головою, зводиться навшпиньки і, відірвавшись від дошки, на мить немовби зависає в повітрі — тьмяно-блискуча постать, така тендітна й далека там, угорі, що заледве затуляє одну чи дві зірки,— а вже наступної миті стрімко летить униз і з коротким сплеском розтинає воду, неначе пролетівши крізь величезний цирковий обруч, затягнутий чорним шовком зі срібними блискітками.

Це сталося, коли вона стрибнула з найбільшої височини, з якої будь-коли стрибала на моїх очах, а може, й з найбільшої у своєму житті. Я бачив, як вона повільно піднімається нагору, як проминає площадку, з якої стрибала перед тим,— двадцятифутову,— й береться ще вище. Я гукнув її, але вона й не глянула на мене. Я знав, що вона почула мене. Та знав і те, що тепер вона вже не відступиться й полізе туди, куди намірилась, хоч би що я казав. І я більш не став гукати.

Вона стрибнула. Я зрозумів, що все буде гаразд, тільки-но побачив, як вона відірвалася від дошки, проте однаково підхопився на ноги й став на краю помосту, затамувавши віддих і прикипівши очима до неї. І в ту ж мить, як вона поринула у воду, дуже плавно, я пірнув за нею й пішов у глибину, допомагаючи собі руками. Спершу я побачив сріблясту тінь з бульбашками, що тяглися за нею, а потім, коли вона повернула назад, і мигтіння рук та ніг у темній воді. Вона пірнула дуже глибоко. Власне, в цьому не було потреби, і якби вона захотіла, то могла б одразу вийти на поверхню. Одначе того разу — та й не тільки того — вона поринула глибоко, неначе воліла якомога продовжити свій політ і у воді. Я теж занурився якнайглибше й зустрівся з нею, коли вона почала випливати. Тоді обняв її за стан, притяг до себе й припав устами до її уст. Вона вільно спустила руки, і я пригортав її до себе, відхиляючи їй голову, а тим часом наші ноги рухалися влад десь під нами, і ми помалу, колихаючись, піднімалися крізь чорну воду та сріблясті бульбашки, що бігли вгору. Піднімалися дуже повільно — принаймні так мені здавалося,— і я надто довго стримував віддих, так що аж у грудях заболіло й почало паморочитись у голові; та раптом біль і запаморочення змінилися радісним захватом, таким самим, який охопив мене в моїй кімнаті того вечора, коли я вперше возив Анну до кіно й, повертаючись назад, спинив машину проти бухти. Я думав, що нам уже й не виплисти на поверхню,— так повільно ми піднімалися.

Та нарешті ми виринули, і на воді перед нашими очима замерехтіли скалки місячного світла. Якусь мить ми ще так і колихалися разом, не наважуючись дихнути, а потім я пустив її, ми роз’єдналися, лягли на спину й, жадібно хапаючи повітря, задивились у високе, поштрикане зорями небо, що кружляло над нами.

Трохи згодом я відчув, що Анна попливла геть. Спершу я подумав, що вона хоче підплисти ближче до помосту. Та коли, зрештою, перевернувся й собі поплив туди, вона була вже на березі. Я побачив, як вона підняла свій купальний халат, загорнулася в нього, а тоді нахилилась узути сандалі. Я гукнув її. Вона помахала мені рукою, стягла з голови шапочку, труснула косами й побігла через пляж додому. Я поплив до берега, та поки вийшов з води, Анна вже встигла добігти до їхньої садиби. Я зрозумів, що мені її не наздогнати. Отож і побрів через пляж нога за ногою.

Після того я не бачив її два дні. Потім вона з’явилася на корті з ракеткою, спокійна і приязна, готова дати мені доброго чосу, як тільки зі мною розправиться Адам.

Настав вересень. Найближчими днями Анна мала відʼїздити назад до школи міс Паунд. Батько хотів повезти її на кілька днів раніше, щоб спинитися з нею у Вашінгтоні та Нью-Йорку, перш ніж вона поїде до Бостона, де її візьме в шори міс Паунд. Анну, як я розумів, не дуже вабила ні та подорож, ні повернення до міс Паунд. У школі їй начебто подобалось,— так вона сама мені казала,— проте вона ніколи не надокучала мені розповідями про таємні опівнічні бенкетики, про альбоми з вирізками, віршами та фотографіями подруг, про «любоньку» француженку, і мова її не була засмічена безглуздими слівцями химерного пансіонного жаргону. Про батьків намір вона сказала мені ще в серпні й назвала день від’їзду, але все те без радості чи смутку, а так, наче воно нас зовсім не обходило,— як ото замолоду згадують про смерть. Коли я почув про це, мені враз кольнуло в серце, та я опанував себе й відкинув цю думку, бо хоч на календарі був уже серпень, я ніяк не міг повірити, щоб тому літу й усьому, що в ньому було, колись настав кінець. Одначе того ранку, коли Анна знову з’явилася на тенісному корті, я найперше подумав про те, що вона скоро поїде. Тільки тепер це дійшло до мене по-справжньому. Я побіг до неї і, навіть не привітавшись, з якимсь неусвідомленим відчаєм і поспіхом схопив її за руку.

Вона поглянула на мене трохи здивовано.

— Ти не любиш мене? — сердито запитав я.

Вона засміялась і пильно подивилася на мене. Від сміху в кутиках її ясних очей збіглися глузливі зморщечки.

— Ну звісно, що люблю,— сказала вона, сміючись і недбало хитаючи ракеткою у вільній руці.— Звісно ж, я люблю тебе, хлопчино Джеккі, пташино Джеккі. Хто це сказав, що я не люблю бідолашну стару пташину Джеккі?