Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

щодо ламії, яка, подейкували, мешкає у цьому некрополі. Юнак добре знав, що Фамурза був не з тих, хто вірить у подібні легенди, і згадав ту історію лише для того, щоб поглузувати з його похоронного настрою. А втім, як усякий поет, він почав бавити себе фантазією, що серед цього стародавнього мармуру мешкала якась примара, безсмертна, прекрасна й лиха, і що вона відгукнеться на прикликання того, хто, не вірячи цілком у можливість такої з’яви, марно прагнув уздріти видіння з-поза меж смертного буття. 

Пройшовши між рядами надгробків посеред окресленого місяцевим сяйвом безлюддя, він дістався величного мавзолею, що досі стояв, майже не являючи слідів руйнації, в самому осерді цвинтаря. Під цим мавзолеєм, як йому розповідали, були розлогі склепи, що служили за останній притулок для мумій вимерлого королівського роду, який у минулі століття правив над містами-близнюками — Умбрі та Псіомом. Принцеса Мортилла належала саме до цього роду. 

На його превеликий подив, на упалому обеліску біля мавзолею сиділа якась жінка, чи щось, що видавалося жінкою. Він не міг її виразно розгледіти, адже тінь гробниці досі огортала її від плечей і донизу. Лише обличчя блідо мерехтіло серед пітьми, було підняте до місяця, що здіймавсь у небесах. Її профіль йому вже випадало бачити на старовинних монетах. 

— Хто ти така? — запитав він із цікавістю, що пересилила ввічливість. 

— Я — ламія Мортилла, — відказала вона279. 

 

 

 

 

Скверна Йондо 

 

 

 

Пісок у пустелі Йондо геть не такий, як в інших, адже з усіх пустель Йондо лежить найближче до краю світу, й несьогосвітні вітри, що дмуть із безодні, виміряти глибину якої жодному астрономові годі й сподіватися, засіяли обшири пустелі сірим порохом поточених часом планет і чорним попелом згаслих сонць. Не всі ті темні та кулясті гори, що здіймаються зі зморшкуватої та подзьобаної вирвами рівнини, належать цій пустелі, бо ж насправді деякі з тих гір — астероїди, що впали та лежать, напівпоховані, в її бездонних пісках. Сюди просочилися істоти з багатьох підземних пекел — їх навалі зазвичай перешкоджають боги пристойних і добре впорядкованих земель, однак немає таких богів у Йондо, де живуть хіба що прадавні джини загиблих зірок і ветхі демони, що втратили свої домівки, коли було зруйновано їхні застарілі пекла. 

Був полудень весняного дня, коли вийшов я з нескінченного кактусового лісу, в якому мене залишили інквізитори Онґа, й побачив під ногами сіризну підступів до пустелі Йондо. Повторю, то був полудень весняного дня, однак у тім фантастичнім лісі не знайшов я ані ознаки, ані згадки про весну, а набубнявілі бурі кактуси, той вмирущий та напівзогнилий поріст, крізь який я продирався, не були подібні до будь-яких інших кактусів і мали обриси настільки мерзенні, що їх заледве чи можна описати. Саме́ тутешнє повітря було важке від застоялих запахів гниття, а чорну землю та буру рослинність що далі, то рясніше цяткували лускаті лишайники. Блідо-зелені гадюки здіймали голови з-за простертих на землі кактусових стовбурів і спостерігали за мною очима кольору світлої вохри без повік та зіниць. 

Ці істоти не давали мені спокою кілька останніх годин, а ще мені геть не подобалися страхітливі гриби з блідими ніжками та хиткими шапками, що росли з просяклих вологою берегів сморідних гірських озерець; та й зловісні брижі на жовтій воді, що ширилися та згасали при моєму наближенні, діяли аж ніяк не заспокійливо на того, чиї нерви ще й досі бриніли через тортури, про які й згадувати не хотілося. 

Згодом, коли навіть віспуваті хворобливі кактуси стали геть хирлявими й траплялися чимдалі рідше, а поміж ними прокрадалися струмочки попелястого піску, почав я підозрювати, наскільки велику ненависть пробудила моя єресь у жерцях Онґа, і став осягати усю згубність їхньої помсти. 

Не буду докладно оповідати про необачності, через які я, легковажний чужинець із далеких країв, потрапив до рук тих страхітливих магів і містеріархів280, які служать левоголовому Онґові. 

Болісно поминати мені ті необачності та подробиці мого арешту, а надто не хотів би я згадувати посипані розтовченим на порох адамантом ремені з драконячих кишок, якими людей розтягували голими; чи ту неосвітлену кімнату з шестидюймовими віконцями на рівні порога, крізь які з прилеглих катакомб сотнями заповзали розпухлі трупні хробаки. Досить буде лише сказати, що, вичерпавши запаси своєї страхітливої фантазії, інквізитори зав’язали мені очі та впродовж незліченних годин везли мене верхи на верблюді, а тоді, у досвітніх сутінках, залишили у тому лиховісному лісі. Вони сказали, що я вільний і можу йти, куди забажаю; і на знак Онґового милосердя дали мені з собою як припаси буханець черствого хліба та шкіряний міх зі смердючою водою. Опівдні того самого дня прийшов я до пустелі Йондо. 

Дотепер, попри увесь жах, який вселяли в мене ті гнилі кактуси чи лихі істоти, що жили серед них, я не думав про повернення. Та зараз я зупинився, відаючи мерзенну легенду про край, куди потрапив, адже Йондо — це місце, до якого мало хто наважується вирушити свідомо та з власної волі. Ще менше тих, що повертаються звідти — а ті, що повертаються, бурмочуть щось про незнані жахіття та нетутешні скарби й довіку слабують на трясовицю, від якої тремтять їхні всохлі кінцівки, а до того ще й мають скажений полиск у вибалушених очах під побілілими бровами й віями; усе це анітрохи не заохочує інших мандрівців повторювати їхній шлях. Отож я вагався, стоячи на межі тих попелястих пісків і відчуваючи у відбитих нутрощах дрож нового страху. Було страшно йти далі й страшно вертатися, бо був я певен, що жерці заздалегідь підготувалися, щоб унеможливити останнє. 

Тож невдовзі я рушив уперед, на кожному кроці занурюючись в огидну м’якість. За мною слідом рухались якісь довгоногі комахи, що зустрілися мені серед кактусів. Ці комахи мали колір трупа тижневої давності й були завбільшки з тарантулів, одначе, коли я розвернувся та розчавив найближчу з них, здійнявся сморід, і то такий нестерпний, що був навіть гидотніший за їхній колір, тому по змозі я не звертав на них уваги. Направду, істоти ті були найменшими жахами у моїй скруті. Переді мною, під велетенським нудотно-шарлатовим сонцем, простяглася нескінченна пустеля Йондо, неначе край з гашишного марення постав на тлі чорних небес. Ген удалині, на самісінькому краю, видніли ті кулясті гори, про які я вже оповів, однак усім тим обширом, який відділяв мене від них, розкинулися жахні прогалини сірої пустки та низенькі пагорби без жодного деревця, схожі на спини похованих чудовиськ. Прямуючи далі, побачив я величезні вирви, в яких колись заховалися метеорити, і різнобарвні коштовні камінці, яким я не годен був добрати