Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

Були там повалені кипариси — гнили коло поруйнованих мавзолеїв, на поцяткований лишайниками мармур яких виповзали гладкі хамелеони, тримаючи у пащах розкішні перлини. 

Приховані невисокими гірськими хребтами, лежали міста, від яких не вціліло жодної стели — неосяжні предковічні міста, що зникали друзка по друзці, атом по атому, віддаючи себе на поживу нескінченності спустошення. Волочив я свої знесилені тортурами ноги понад купами уламків, які були колись величними храмами, і під моїми ногами упалі боги хмурилися у зогнилому пісковику та скоса позирали на мене з розколеного порфіру. 

Над усім панувала лиховісна тиша, яку порушували хіба сатанинський регіт гієн і шарудіння гадюк у мертвому терновищі або ж у стародавніх садах, відданих на поталу кропиві та рутці. 

Сходячи на вершину одного з багатьох курганоподібних узвиш, угледів я води химерного озера, незглибимо темного і зеленого, неначе малахіт, і оточеного сяйливими смугами солі. Ці води лежали у чашоподібній улоговині далеко піді мною, одначе майже під моїми ногами на вилизаних хвилями схилах насипом лежала прадавня сіль, тож і збагнув я, що озеро це — лише жалюгідні, гіркі та змілілі залишки якогось первісного моря. Спустившись донизу, підійшов я до темних вод і заходився був мити руки, але споконвічна ропа гостро та їдко вжалила їх, і швидко відмовивсь я від свого задуму, віддавши перевагу пороху пустелі, який повільно, наче саван, оповивав мене. Тут я і вирішив трохи перепочити, а голод змусив мене з’їсти дещицю з тієї вбогої та знущальної поживи, яку дали мені жерці. Я вирішив іти далі, скільки стане сил, і дістатися земель, що лежать на північ від Йондо. 

Ті землі безлюдні, це справді так, але їхня безлюдність звичніша за ту, що притаманна Йондо; і, як відомо, час від часу до того краю навідуються деякі племена кочовиків. Якщо фортуна буде до мене прихильна, я міг би пристати до котрогось із тих племен. 

Убогий харч підживив мене, і вперше за тижні, яким я втратив лік, до мене долинув ледь чутний шепіт надії. Мертвотно забарвлені комахи вже давно припинили мене переслідувати; і досі, попри усю моторошність могильної тиші та кучугури пороху цієї віковічної руїни, не зустрів я нічого й наполовину жаскішого за тих комах. І вже почав я думати, що страхіття пустелі Йондо були дещо перебільшені, коли це раптом на схилі пагорба наді мною почулось якесь диявольське кихкотіння. Звук цей пролунав так зненацька, що налякав мене понад усіляку міру й тривав, здавалося, нескінченно, не змінюючи своєї єдиної ноти. Видавалося, наче якогось недоумкуватого демона охопив напад веселощів. Я озирнувсь і побачив вишкірений іклами зелених сталактитів вхід до темної печери, якого раніше не помітив. Скидалося на те, що звук долинав саме зсередини тієї яскині. 

Із боязким завзяттям вдивлявсь я у чорний отвір. Кихкотіння голоснішало, але певний час я не міг нічого розгледіти. Нарешті мій зір вловив у пітьмі білястий полиск, а тоді, шпарко, мов у нічному жахітті, назовні показалася страхітлива Істота. Вона мала бліде, безволосе, яйцеподібне тіло завбільшки з черевату козеням козу, посаджене на дев’ять довгих хистких ніг із багатьма суглобами, схожих на ноги якогось велетенського павука. Створіння пробігло повз мене до краю води, і побачив я, що на його скошеній морді не було очей, проте високо над головою здіймалося два ножоподібні вуха, і тонкий зморшкуватий хобот нависав над його ротом, в’ялі губи якого, розтягнуті у вічному кихкотінні, відкривали ряди кажанячих зубів. 

Істота пождиво припала до води того гіркого озера, а тоді, утамувавши спрагу, обернулася, й, либонь, відчула мою присутність, адже зморшкуватий хобот здійнявся вгору й сягнув у мій бік, гучно винюхуючи повітря. Не знаю, чи збиралося те створіння кинутися навтьоки, а чи, навпаки, просто на мене, бо не зміг я довше витримувати це видовище й на тремтливих ногах побіг звідти понад берегом озера, поміж масивними кам’яними брилами та величезними пластами солі. 

Лише геть виснажившись, я нарешті зупинився й, побачивши, що мене не переслідують, ще й досі тремтячи, сів у тіні брили. Та недовго я спочивав, адже тут почалася друга з тих химерних пригод, які змусили мене повірити в усі неймовірні легенди про Йондо, які я колись чув. 

Навіть лячнішим за диявольське хихотіння був той крик, який зірвався зовсім поруч зі мною зі змішаного із сіллю піску, крик беззахисної жінки у жорстокій агонії чи у лабетах пекельників. Обернувшись, уздрів я справдешню Венеру — оголену білу досконалість, якій годі боятися прискіпливих поглядів, — по самий пуп занурену у пісок. Її розширені від жаху очі молили мене, а лілейні руки простяглись до мене у благальному жесті. Я підскочив до неї — й доторкнувся до мармурової статуї, чиї різьблені повіки опустилися в якомусь таємничому сні мертвих століть, а руки, як і бездоганні гомілки та стегна, поринали у товщу піску. 

І знов утікав я, стрясаючись від нового страху, і знову чув крик жіночої агонії. Та цього разу не озирнувсь я, щоб побачити благальні очі й руки. 

Я мчав угору довгим схилом, на північ від того проклятого озера, мчав, перечіпаючись через базанітові брили та виступи, гострі від вкритого патиною металу; мчав, втрапляючи у соляні ями; мчав терасами, які у прадавні еони створив морський відплив. Я утікав, немов людина, що якоїсь какодемонічної ночі тікає з одного сну до іншого, ще лиховіснішого. Подеколи до вух моїх долинав ледь чутний шепіт, але породжував його не легіт, здійнятий моїм бігом; діставшись однієї з горішніх терас, помітив я самітну тінь, яка бігла за моєю тінню назирці. Не належала ця тінь ані людині, ані мавпі, ані жодному відомому звірові; її голова була надто вже гротескно видовжена, присадкувате тіло — надто горбате; і неспроможний був я визначити — чи справді ця тінь мала п’ять ніг, а чи те, що скидалося на п’яту ногу, було лише хвостом. 

Жах надав мені нової сили, і наваживсь я озирнутися лише тоді, як дістався вершини пагорба. Одначе та фантастична тінь ще й досі йшла за мною слідом, і аж тепер відчув я дивний та вкрай нудотний запах, огидний, наче сморід кажанів, які висять у склепі посеред плісняви тліну. Я біг, долаючи лігу за лігою, а тим часом червоне сонце хилилося до заходу понад астероїдними горами; і химерна тінь видовжилася разом із моєю, проте постійно переслідувала мене на тій самій відстані. 

За годину до заходу сонця прийшов я до кола невеликих колон, що якимось дивом залишилися неушкоджені й здіймалися посеред руйновища, яке скидалося на велетенську купу уламків. Пройшовши поміж колон, я почув скімлення, подібне до скімлення якоїсь лютої тварини, щось середнє між люттю та страхом, і побачив, що тінь не пішла за мною до кола. 

Я зупинивсь і зачекав, гадаючи, що знайшов нарешті прихисток, до якого мій непроханий супутник не насмілиться увійти, і дії тіні лише підтвердили мою думку: істота завагалася, а тоді оббігла круг колон, часто зупиняючись