Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

На задньому дворі Лялечка стала на платформу, злетіла, покрутитися, політала під різними кутами.

— Круто в тебе виходить, — вражено сказав Зорян, коли вона опустилася до них.

— Дякую.

— А чи можна поставити на ці штуки штурмовиків?

— Теоретично це можливо, якщо одягнути нейрошоломи, але звичайній людині буде складно керувати платформою.

— Майже всі штурмовики на півдні з таким самим вірусом, як у Тео. Вони не звичайні люди.

— А чи всі вони вміють так само концентруватися, як він?

— Не знаю, але... мабуть, хтось та й може.

— Зараз мало часу на перевірку. Повернімося до цієї ідеї після того, як захопимо антенні поля.

— Ну, я й не пропонував робити це зараз, просто запитував на перспективу.

— А яку вагу ця платформа може підняти? — запитав Тео, який досі лише слухав їхній діалог. — Нас двох вона підніме?

— Хочеш покататися? — «усміхнулася» Лялечка.

— Хочу.

— Тоді ставай отут, біля вільного кріплення, — вона вказала на простір перед собою, спустившись нижче.

Тео заскочив і став до неї спиною, а вона почала повільно підіймати платформу.

— Ух... — він видихнув, поглянувши вниз, і відступив на крок назад, впершись в її корпус.

— Треба буде придумати кріплення, — сказала Лялечка й притягнула його до себе металевою рукою.

— Так. Дякую, — Тео охопив її руку обома своїми. Висоти він не боявся, але стояти на гладенькій металевій поверхні було трохи некомфортно.

— Вмикаю захист, — сказала Лялечка й довкола них виникла сяюча сфера, крізь яку було добре видно все довкола.

— Так ми стали помітними.

— Але ж ніхто не думає, що це ми. Он внизу поліція Північної брами. Привітаємося?

— Якщо бажаєш.

Лялечка скерувала платформу до площі й зависла над фонтаном. Поява кулі викликала занепокоєння серед містян, вони якнайшвидше почали покидати площу, однак гості з півночі навпаки зраділи її появі.

Єва, підійшовши ближче до фонтану, приклала руку до голови, вітаючись. Вона не знала, що всередині сфери Лялечка демонструвала їй середній палець, тому радісно посміхалася. Тео вся ця ситуація веселила, він обернувся до Лялечки, щоб висловити свою думку стосовно їхньої прогулянки, коли гамір міста розрізав звук вибуху.

Лялечка стрімко злетіла вище, крутнулася, щоб зрозуміти, що сталося.

— Це в трьох кварталах звідси, — сказала вона й полетіла у напрямку диму, який здіймався над будівлями.

— Це лікарня... — сказав Тео і відчув, як по спині побіг морозець.

Внизу на подвір’ї метушився нечисельний персонал, який намагався зрозуміти, що сталося, а з вікна верхнього поверху стаціонару валив чорний дим. Тео поглянув на вікно і серце стислося.

— Ти можеш підлетіти ближче? — запитав він у Лялечки.

— Навіщо?

— Це... Мартина палата...

— Якщо це так, то ти їй уже нічим не допоможеш.

— Будь ласка...

— Я не висаджуватиму тебе у вікно: це викличе непотрібні питання, можу опустити тебе на землю.

— Добре. Опускай.

Знайшовши тихий закапелок за крематорієм, Лялечка опустила платформу, висадила Тео і знову злетіла, а він помчав до стаціонару.

Коли прибіг, то людей перед стаціонаром стало вже побільше. Він спробував потрапити до будівлі, але Марк, заблокував вхід і нікого не пускав.

— Пусти! — крикнув Тео, гупнувши кулаком у двері.

Той кивнув йому на службовий вхід. Довелося зробити гак, але так Тео зміг потрапити всередину. Він оминув нечисленних пацієнтів, яких виводили й вивозили, та помчав сходами нагору. Опинившись на затягнутому димом поверсі, він навпомацки пішов до Мартиної палати, сподіваючись, що вибух стався не там.

Вибиті двері лежали впоперек коридору за кілька метрів до палати, він об них спіткнувся і впав. Витер сльози, що нестримно текли з очей чи то від диму, чи то від усвідомлення того, що вибух стався саме в Мартиній палаті. Не підіймаючись, на чотирьох, Тео дістався входу, але через полум’я не міг зайти, а потім... біля дверей він намацав руку. Зрадівши, він схопив її і потягнув до себе. На диво, не відчув ваги, а потім із жахом зрозумів, що це лише рука... без тіла.

Тео вивели пожежники, які прийшли майже одразу ж за ним. Знайдену руку в нього відібрали, всадили його на сходах, накрили ковдрою і дали кисень. До нього підходили медики, щось запитували, але він їх не чув, перебуваючи в шоковому стані. Потім перед ним з’явився Пол, щось сказав, співчутливо поплескав по плечу й пішов, за ним підходив Марк, потім хлопець-підліток присів поруч і щось почав говорити, аж раптом крізь загальний шум він почув «кулі у яру». Тео покосився на хлопця. Це був той самий юнак, що вижив, з двох, яких доставила платформа каравану.

— Можеш повторити, що ти щойно сказав? — загальмовано пробелькотів Тео.

— Я бачив кулю, таку саму, як кулі у яру. Мабуть, це вона підірвала лікарню, — сказав хлопець.

— До вибуху чи після?

— Після, але я впевнений, що це вона.

Тео зітхнув. Хлопчина бачив його з Лялечкою, та все ж уточнив:

— Вона була одна?

— Одна.

— А чому ти вирішив мені про це сказати?

— Бо я знаю, що це ви допомогли тоді в яру моїм друзям, — посміхнувся хлопець.

— Було діло... А хто запрограмував вашу платформу й відправив вас додому?

— Макс. Він попросив у куль, щоб вони нас не вбивали і дозволили доправити до лікарні. Координат лікарні він не знав. Тому відправив до воріт.

— А що сталося з ним самим?

— А ви не знаєте?

— Ні.

— Вони активували його чіп, і його розірвало прямо в нас на очах. Дорослі, щоправда, кажуть, що мені це здалося, що, мабуть, був постріл, але я знаю, що я бачив. Пострілу не було.

Перед першою платформою дійсно лежали фрагменти тіл. Як розповідали тоді діти, старші їхали попереду, тож платформу він програмував на місці. Інших порізали бластерами, а Макса...