Ю. Несбе - Макбет
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Цей — мертвий, — почувся голос з протилежного боку авто.
— Тортел неушкоджений, — озвався чоловік, який тримав Леннокса за шию. — Леннокс не рухається, але має пульс. Звідки вони стріляли?
— З даху багатоповерхової стоянки, — відповів, хлипаючи, Тортел. — Леннокс врятував мені життя.
— Врятував?
— Ходи на цей бік, Малкольме!
Рука відпустила його шию, і в полі зору Леннокса з’явилося обличчя.
Просто у вічі йому дивився Дафф.
— Він притомний? — спитала жінка, яка стояла поруч із ним. Кетнесс.
— Паралізований або в шоковому стані, — відповів Дафф. — Очі бігають, але сам не може ані рухатися, ані говорити. Треба доправити його до шпиталю.
— Авто, — сказав молодий хлопець. — Воно виїжджає з багатоповерхової стоянки.
— Схоже на автомобіль спецназу, — мовив Дафф, підводячись і приставляючи до плеча приклад дробовика.
На пару секунд запала тиша. Звук автомобіля розтанув вдалині.
— Нехай їдуть, — сказав Малкольм.
— Касі, — почувся голос Тортела.
— Що?
— Треба знайти Касі.
Касі побіг. Його серце калатало аж у горлі, а ноги дедалі швидше тупотіли мокрим асфальтом. Невдовзі вони задріботіли так швидко, як ритм отої пісні, що завжди крутилася в голові, коли його охоплював страх. Та пісня називалася «Допоможіть!».[4] Він саме сідав у авто, коли почув звук пострілу й побачив, як куля влучила блідолицьому полісмену в спину. Той упав на татка, а татко наказав йому тікати.
Касі мимоволі вибіг на дорогу, яка вела до району, де він виріс, — до річки. Там стояв згорілий будинок, в якому бавилися діти. Вони називали той будинок щурячою норою.
Згорілий будинок чорнів плямами кіптяви довкола дверей та вікон, нагадуючи старезну сильно загримовану повію. Біля річки купчилися невеличкі будиночки, наче ховаючись один за одного в пошуках порятунку. Окрім одного будинку. Він стояв поодаль, наче всі решта соромилися його. Будинок був дерев’яний і пофарбований у синій колір; довкола нього росла висока трава. Касі забіг сходами до зали з вибитими дверима, а потім — до кімнати, яка була колись кухнею, а тепер являла собою порожню, просякнуту сечею оболонку, на стінах якої виднілися імена та всілякі матюки. Вузькими сходами Касі побіг далі — до спалень. На долівці однієї з них валявся запліснявілий матрац. Отут, серед порожніх пляшок з-під спиртного та заціпенілих щурячих трупиків, він колись уперше в житті поцілувався. А якось під вечір Касі, тоді ще десятирічний, сидів отут зі своїми двома товаришами і смакував свою першу цигарку. Поміж нападами кашлю спостерігав, як щури пленталися до будинку потрісканою багнюкою засміченого русла висохлої ріки. Мабуть, вони йшли сюди помирати.
Може, повернутися? Та ні, татко сказав, аби він тікав. А той чоловік, Леннокс, був із поліції, тому незабаром там буде багато його колег, коли вони дізнаються про замах на мера.
Треба ховатися, допоки все не скінчиться, а потім повернутися додому.
Касі відкрив шафу, що стояла в кутку. Вона була порожня, з неї витягли геть усе. Він заліз усередину й зачинив дверцята. Притулився спиною до дерев’яної стінки, стиха мугикаючи пісню «Допоможіть!». Згадав той фільм, де «бітли» в комічно прискореному темпі безладно бігали туди-сюди у світі, де все було добре й нічого страшного ніколи не траплялось. Тут його ніхто не знайде. Якщо не дізнаються, куди він побіг. До того ж він — не мер, а лише хлопець, який у своєму житті не зробив нічого лихого, хіба що тільки спідтиха викурив кілька цигарок, скуштував трохи розбавленого віскі та поцілував двох-трьох старших дівчат, які мали хлопців.
Його серце поволі вгамувалось.
Касі прислухався. Не чути нічого. Він уже не хекав, а дихав нормально — носом. Хлопець не знав, скільки років минуло відтоді, коли в цій шафі висіли речі, але й досі відчував їхній запах. Запах невідомого життя, запах привидів. Хтозна, де вони зараз. Мама казали, що це був нещасливий будинок, де відбувалися пиятики, бійки і дещо значно гірше. Слава Богу, він мав батька, який любив його і жодного разу не підняв на нього руку. І Касі славив Бога та свою щасливу зорю. Ніхто не знав, що його батько був мером, і він про це нікому не казав — ані тим, хто прозивав його вилупком, ані іншим вилупкам, які ніколи в житті не бачили своїх батьків і навіть не знали, хто вони такі. Він їм співчував. А батькові казав, що настане час, і він зможе їм допомогти. Їм та решті тих, хто опинився у скруті після того, як закрили фабрику «Естекс». А татко, як і властиво батькам, погладив його по голові і розсміявся. Він уважно вислухав Касі і сказав, що допоможе йому, коли настане час, якщо той дійсно бажає зробити щось конкретне. Він присягнувся допомогти. А там хтозна, може, одного дня Касі стане мером — і не такі дива траплялися, сказав татко і назвав його Тортелом-молодшим.
«Допоможіть!»
Але у світі все влаштовано інакше. Світ створений не для добрих справ та кумедних поп-співаків, що знімаються у фільмах. Допомогти комусь дуже важко, майже неможливо. Ані батькові, ані матері, ані іншим дітям. Допомогти можна лише самому собі. Автобус, що рухався перед ними, зупинився, і Олафсон також натиснув на гальма. Молодь, здебільшого дівчата, вихлюпнулася з автобуса на тротуар. Усі красиві, причепурені. Бо ж сьогодні субота. І він міг би цього вечора робити те ж саме: пити пиво й танцювати з дівчатами. Напитися й танцювати, допоки не забудеться убитий водій. Сейтон, сидячи поруч, випростав руку й вимкнув радіо, де звучала пісня «Чекай мене на розі» групи «Ліндісфарн».
— Звідки вони, в біса, взялися? Дафф, Малкольм і Кетнесс. Та ще й якийсь молодий хлопець — можу присягнутися, що то син Банко.
— Куди їдемо? До управління?
— Ще рано, — відказав Сейтон. — Нам іще треба хлопця спіймати.
— Сина Тортела?
— Я не хочу повертатися до Макбета з порожніми руками, а хлопця можна використати при нагоді. Отут — ліворуч. І повільніше.
Олафсон завернув авто у вузьку вулицю й поглянув на Сейтона, який опустив у дверцятах скло і посилено вдихав повітря, роздуваючи ніздрі. Він хотів спитати, чи не зібрався Сейтон винюхати, куди подався хлопець, але стримався. Якщо цей чоловік був здатен загоїти плече дотиком пальців, то йому, напевне, нескладно рознюхати, хто куди пішов. Чи боявся він свого нового командира? Можливо. Чи жалкував за його попередником? Безперечно. Але він ніколи й подумати не міг, що станеться отаке. Хірург у шпиталі показав рентгенівський знімок
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Макбет», після закриття браузера.