Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

— Саме так. Ідилія, — Еккенгард підняв у тості кубок. — За чудові сни, коменданте Ґентрелю.

— За сни.

Вони випили.

— Я думав, ми зустрінемося лише на вечері.

— На вечері буде гість, нам не вдалося б порозмовляти відверто.

— А хто до нас завітав?

— Вельґеріс.

Еккенгард якусь мить вдивлявся в обличчя прибульця, шукаючи слідів насмішки. Не знайшов.

— Жартуєш?

Комендант замку Лотіс скривився й послав йому заспокійливу усмішку. Це подіяло: Еккенгард почав пітніти. Про Ґентреля казали, що коли він верещить і лається — тоді все добре, але коли починає усміхатися, то краще брати ноги за пас, бо от-от полетять голови.

— Хотів би я. Коли він заявився сюди вчора, я думав, що він, як завжди, приїхав мене подражнити, понасміхатися та повинюхувати. Але ні, він відразу запитав про Ґлеввен-Он.

Еккенгард здригнувся. Ніби й міг на щось сподіватися, бо навіщо було б Другому Хорту Імперії заявлятися в щурячу нору, але ще мить тому він тішив себе надією, що це лише випадковий візит. Зітхнув.

— І так вдавалося тримати все в таємниці понад п’ять років, — сказав він. — Непогано, якщо взяти до уваги, що ми там втратили дві піхотні роти та п’ятьох бойових магів. Не кажучи вже про триста мешканців села. Гадаю, що п’ять років — це й так подарунок богів.

— Яких же це, га? Якщо хтось із пантеону лізе до нашого горщика, я хочу знати хто саме і заради чого.

— Це я в переносному сенсі. Зрештою, а чого ми мали сподіватися? Від самого початку ми змушували їх працювати, не поясняючи надто багато. Вони мали шукати поза Імперією п’ятнадцятирічну чорняву дівчину, навколо якої ставалися дива. Якщо Хорти нарешті винюхали всю правду, зможуть використати її проти нас.

— Як і будь-яку іншу.

— Що ти збираєшся робити?

— Я? Нічого, — комендант саркастично всміхнувся. — Розраховую на тебе.

— Ох, авжеж, використай єдиного нейтрального Щура в цій провінції лише для того, щоб не напружуватися. Він сказав ще щось?

— Так. Заявив, що в нього є докази, що мешканці вирізаного села зовсім не були жертвами банди розбійників, що тероризували ту місцину. Згадував також про Двадцять Другий полк, який раптом було переформовано і солдатів якого було порозкидано по іншим підрозділам по всій Імперії.

— Цікаво. Ти натякнув йому, що Хорти не повинні рознюхувати навколо армії? Справа внутрішньої безпеки належить нам.

— Натякнув. Він не був схожий на того, хто зважатиме на це. Здається, він гадає, що знає досить, щоб приперти нас до стінки.

— Отже, не вдасться відбутися абичим?

— Може, я й застарий, але не задурний. Це ж Другий Хорт Імперії. Думаю, він добре знає, чого саме шукає.

— Я також.

Обидва мимоволі глянули в бік східної стіни кімнати. За нею виднілася площа, за якою височіла одна з двох низьких похмурих і почварних веж. Еккенгард знав, що вежу сповиває плющ, якому дозволили спинатися на цегляний мур лише для того, щоб приховати, що більшість віконець замуровані, а решта — із товстелезними залізними ґратами. Йшлося про те, щоб усі — і випадковий мандрівник, і селянин, який доставляв припаси для гарнізону, — були свято переконані, що тут перебуває лише забутий через бюрократію гарнізон, що він стереже безлюдні болота. Ніхто не повинен був пов’язувати замок із селом, яке розташовувалося за вісімдесят миль — тим, що кілька років тому поглинуло Урочище.

— А як тут? — Еккенгард відвів погляд від стіни.

— Без змін. Увесь час.

* * *

— Де ми?

Вона мовчала. Уже кілька днів, із тієї миті, коли він погодився на її пропозицію, вона ставилася до нього як до повітря. Не розмовляла, не відповідала на питання, просто безперервно йшла собі, увесь час прямуючи на захід. Принаймні йому здавалося, що — на захід.

Дні вони проводили в неглибоких тінистих заглибленнях, ховаючись від жару, що лився з неба: вона завжди вміла знайти таке місце. Ночами вони йшли. Їхній шлях вів від джерела до джерела, від прихованої під камінням багнистої калюжі до заглиблень, які спочатку доводилося вигрібати руками, щоб ті за кілька годин наповнилися мутною рідиною. От тільки вона, схоже, не мала жодного бажання пити такого намулу, тож викопана ямка за кілька митей наповнювалася холодною, кришталево чистою водою. Такої води не буває в пустелі, така вода тече лише на півночі, на гірських пасовищах. Але він ігнорував ці думки, втамовуючи спрагу й не ставлячи жодних питань. Час для них ще не настав.

Уздовж шляху в неї були розкидані сховки з припасами: кілька сушених фруктів, пара сухарів, шматочок в’яленого м’яса. Ділилася з ним без слова, підскубуючи шматочок-два, і відразу засинала. Він також. Так проводили найгарячішу пору дня, решту часу мовчали та оглядалися навколо. Після того, що вона зробила для нього в пустелі, після людей, які повстали з мертвих, а потім розсипалися в пил лише тому, що вона хотіла його випробувати, він не мав бажання розмовляти. Вона була… кимось… чимось… Він шукав відповідного слова. Чимось чужим. Чари, Сила — він не розпізнавав її навколо дівчини, при тому, що вмів розрізняти магію і свого часу відчув чаклуна, що наближався до садиби Аеріна. Навколо неї такого не було.

Навколо неї була пустка.

Перше питання він поставив лише тоді, коли побачив, як змінюється колір піску. З блідо-жовтого той став кремовим, а потім білим. Не світло-сірим, а саме білим, як крейдовий пил. Вони опинилися на цьому місці зненацька, посеред ночі. Переступили межу: низку кам’яних зубів, чорних на тлі неба та вищих за зріст двох чоловіків, — і раптом опинилися там. Може, він і не звернув би на це уваги відразу, адже в темряві важко сказати, чи змінився колір під ногами, — якби не звук. Пісок під його ногами почав рипіти так, як звучать руки, якщо терти їх одна об одну. Він зупинився й підніс жменьку. Навіть уночі не мав сумнівів: тримав у долоні щось, що на дотик та кольором нагадувало гіпсовий пил.

— Де ми? — повторив він, цього разу налаштований отримати відповідь.

Скрипіння кроків стихло в темряві, а за мить почало наближатися. Раніше дівчина навіть не залишала на піску слідів, а тепер ішла пустелею, як і він: важко, із зусиллям, по кісточки занурюючись у той пил. Перестала бути лише примарним видінням, обманом конаючого розуму, і в міру того, як він відновлював сили, набирала реальності.

Вона випірнула з темряви, немов морок усе ж вирішив випустити її з обіймів — але лише на відстані в кілька стоп.

— Але ж ти хотів опинитися