Іван Іванович Білик - Золотий Ра, Іван Іванович Білик

«Мабуть, мене скручено по руках і ногах», — подумав Гістіей як про щось само собою зрозуміле, але не побачив на собі жодного мотузка. Тоді він вирішив, що мусить бути пораненим, ворухнув руками й ногами й ніде в тілі не відчув болю. «Як же це я опинився серед персів?» — сам себе запитав Гістіей.

Пам'ять нічого йому не підказувала. Певно, перси перебили повстанців — іншого пояснення не було. А його кинули до цього шатра, щоб уранці стратити. Але хоч скільки він потім думав, так і не міг знайти правдивого пояснення, чому перси вирішили вбити його вранці, а не разом з усіма.

«Певно, взагалі не збираються мене вбивати» — подумав Гістіей з цілковитою байдужістю до себе. Потім він знову мовби заснув, а коли вдруге прокинувся, байдужість із нього наче якась демонічна сила рукою зняла. Йому страшенно захотілося жити. Він вирішив пересвідчитися в своїх здогадах, підвівся на лікоть і запитав у найстарішого перса, що згортав паличкою в купку живий жар:

— Ти мене знаєш?

— Уперше в житті бачу, — відповів перс.

— І ніколи не чув про мене?

— Ні.

— А чого ж це я не зв'язаний? Бува, втечу? Що ти тоді робитимеш?

— Глянь-но на себе! Куди ти втечеш!

Перс утратив будь-яку цікавість до Гістіея й почав пекти на жару м'ясо, чималий шмат, певно, розрахований на всіх товаришів по зброї, а молодші витягали з вогню вже достиглі жаринки й, перекидаючи їх у пригорщах, ахкали й зі сміхом кидали старому до ніг.

«Схоже, що вони й справді не знають, хто я такий», — подумав Гістіей і знесилено впав на спину. Він дійсно був неспроможний нікуди втекти. Отже, те, що він не зв'язаний, ще нічого не означало...

Гістіей знову занурився в якийсь лише йому відомий світ, але почув молодий голос:

— Ей, ти, чого кричиш?

— Я не кричу... — Гістіей щиро здивувався, бо він щойно співав тягучу лесбоську пісню. її співав колись нині вже покійний хіоський навтіларх. Дуже сумний наспів не відповідав надзвичайно веселим словам пісні. — Я хотів вам розповісти веселу пригоду двох молодят...

— Він стратився розуму, — сказав до старшого молодий перс. Тоді знову спитав Гістіея: — Їсти хочеш?

На саму згадку про їжу Гістіеєві зсудомило вуста. Він тільки надсадно хлипнув, та й то якось не по-людському, раптом відчувши лоскітливі пахощі щойно спеченої на вугіллі баранячої ноги.

— Хай хоч востаннє... — сказав молодий перс, вибачливо глянувши на старого воїна.

— Добре, — відповів старий і відрізав Гістіеєві зі свого шматка. — Мені вже багато не треба... — Він простяг йому гаряче м'ясо на кінчику ножа.

Гістіей на диво швидко схопив гарячий шмат і почав ковтати, а коли спечена горлянка трохи попустила, він жадібними очима знову вп'явся в юнака, який спершу хапав м'ясо зі свого шматка зубами, а потім біля самого рота відрізав ножем. Юнак хотів був також одрізати трохи бранцеві, але старий крутнув головою:

— Не гайнуй. У тебе завтра повинні бути міцні ноги, а йому тепер однаково...

Гістіей насторожено глянув на старого перса, але все ратне товариство чаклувало коло недопеченої баранячої ноги. Йому стало холодно, й перси дозволили підсісти ближче до багаття, а коли за шатром почався новий день, знадвору зайшов перс у башлику сотника й щось невиразно пробурчав до старого.

Гістіея вивели з шатра, й коли він почав щулитись од холодного вітру й ковзати сандаліями по розтоптаній багнюці, хтось його штрикнув іззаду кінчиком меча. Все перське піше військо юрмилось під пагорком, а на самому пагорку стояв укопаний у землю хрест із двох стовбурів із свіжообдертою корою. Хрест був у вигляді великої грецької букви «Т», але, зійшовши на пагорок, Гістіей утупився не в нього, а в гарну споруду з багатьма колонами на більш високому сусідньому горбі.

— Що то за споруда? — спитав він у старого перса.

— Храм вашого Головного бога, — неохоче відповів той.

— А що то за ковпак на храмі? — Гістіей просто хотів бути певним.

— Хіба не бачиш — сніг! У долині вже розтанув, а на горбі, та ще й на покрівлі храму, бач, лежить. Але ти краще стискай зуби, щоб душа твоя завчасно не вилетіла з рота, бо не побачить мосту Цінвад.

Гістіей його не чув. Усе було правильно. Піфія Дельфіського оракула й цього разу все передбачила, але знову висловилася так туманно, що її ніхто не зрозумів:

Тільки-но Зевс ковпаком               накриє божу обитель, Як покотиться геть від тіла               голова могутнього правителя, Що нищить безжально еллінів...

Гістіей проказав це пророцтво піфії вголос, і хоча мовби звертався до своїх супровідців, але говорив еллінською мовою, тож ніхто нічого не зрозумів. Гістіея це зовсім не бентежило, йому було досить і того, що він висловлює свою думку перед смертними й смертні його слухають. Зевс накрив свою обитель сніжним ковпаком, отже, зараз покотиться геть від тіла голова його, Гістіея, бо піфія саме йому напророчила це в своєму оракулі, — хіба ж не він так безжально нищив еллінів, хибними засобами домагаючись примарної мети?

Зблизька хрест виявився значно більшим, він лише стояв у ямці. Тепер перси, що привели Гістіея, витягли хрест із ямки й поклали поряд на мокру від нічного снігу траву. Це здалось Гістіеєві образливою несправедливістю й навіть