Річард Адамс - Небезпечнi мандри

Люсі тямуща й недаремно приносить з лісу й показує йому всяку всячину. Але ж яка шкода від тих клятих кролів! Та дарма — Люсі ж не пустить його на город…

— Ти б не рюмсала та не галасала, як навіжена, а робила щось розумне! — сказав батько уголос. — Піди спершу вдягнися, а тоді посади його в клітку.

Враз переставши плакати, Люсі з кролем на руках піднялася до своєї кімнати. Зачинивши його в комоді, вона одяглась і пішла по клітку. Вертаючись назад, стала біля будки — взяти соломки на підстилку. Тут і тато надійшов від довгої комори.

— Чи ти не бачила Боба?

— Ні! — відказала Люсі. — Де ж він подівся?

— Обірвав мотузка й десь подався! Не думав я, що мотузок так швидко порветься. Та поїду зараз до Ньюбері, куплю там нового. Якщо він вернеться — прив’яжи!

— Добре, прив’яжу, як прибіжить! А зараз понесу мамі їсти.

— А понеси, от молодчина! Либонь, завтра вже вона і встане…

Лікар Адамс приїхав близько десятої ранку. Дівчинка вибігла йому назустріч. Лікар стояв біля машини, заклавши руки за спину, й дивився на доріжку. Але він помітив дівчинку й покликав до себе:

— Глянь, чи то не ваш собака вертається додому?

Доріжкою до них біг пес лабрадорської породи, стомлено хекаючи й волочачи за собою обірваного мотузка. Люсі зараз же того мотузка й схопила.

— Зірвався з прив’язку, лікарю! А ми потерпали!

Зацікавившись лікаревими черевиками, пес ретельно їх обнюхав.

— А ваш Боб із кимось бився! — зауважив лікар Адамс. — Хтось йому роздряпав носа і вкусив у лапу.

— Хто ж його міг покусати?

— Може, великий пацюк, а може, горностай… Десь напав на якогось звірка, що дав йому бій!

— Лікарю, а я сьогодні знайшла дикого кроля! Живого! Кицька його поранила! Може, ви глянете на нього?

— Гаразд, але спочатку я гляну на місіс Кейн. — Люсі завважила, що він не сказав «гляну на твою маму», — говорить із нею як із дорослою! — Потім, як матиму час, подивлюся твого дикунця.

Через двадцять хвилин лікар уже оглядав спійманого кроля, обережно двома пучками обмацуючи його тільце, а Люсі міцно тримала звірка, щоб він не пручався.

— Ну, я не знаходжу в нього якихось великих ушкоджень, — мовив нарешті лікар. — Усі кістки цілі. Тут у нього щось негаразд із задньою ногою, але це рана давня, і вона більш-менш зажила. Бачиш, ось тут кішка його подряпала, але це не страшно.

— А що, лікарю, його не можна тримати в клітці?

— Ні-ні, він не житиме взаперті! Якщо він не зуміє втекти, то скоро помре. На вашому місці я б випустив сердегу на волю — якщо ви не збираєтесь його з’їсти!

Люсі засміялась.

— Тато розсердиться, як я випущу його біля городу! Каже, що там, де один кріль, завтра їх буде сто один!

— Ну, от ось що… — мовив лікар Адамс, дістаючи з кишені годинничка й дивлячись на нього на відстані відставленої руки. — Зараз мені треба проїхати кілька миль дорогою — перевідати одну бабусю в Коул-Генлі. Їдьмо разом! Я покатаю тебе, а ти випустиш, вухатого на пагорбі. Привезу тебе додому якраз на обід.

Люсі аж підскочила на радощах.

— Я тільки спитаю дозволу в мами!

За Заячим пагорбом лікар Адамс зупинив машину.

— Оце й підходяще місце! — сказав він. — Тут кріль навряд чи наробить багато шкоди.

Лікар і дівчинка пройшли трохи на схід від дороги, й тоді Люсі посадила кроля на землю. Той ошелешено посидів півхвилини, а тоді враз дременув у високу траву.

— Таки й справді щось у нього негаразд із тією лапою, — сказав лікар, задивившись услід кролеві. — Але з нею поскаче він ще не одне літо — братик-трусик, що виріс під кущем глоду!

49. ЛIЩИНА ЗНОВУ ДОМА

Хоча Звіробій в останню свою хвилину показав себе по суті божевільною твариною, але віддав він своє життя таки не зовсім намарне. Коли б він не вчинив того відчайдушного опору собаці, можна не сумніватися, що куди більше кролів загинуло б того ранку на Вотершипі. Коли слідом за Кульбабою та Ожиною собака блискавкою виметнувся на пагорб, його мовчазна атака була така навальна й несподівана, що навіть один із Горицвітових вартових, котрий задрімав був у траві після безсонної ночі, не встиг урятуватися втечею. Згодом, уже покінчивши із Звіробоєм, пес ще якийсь час метався по пагорку й по вигону, з гавкотом накидаючись на кожен кущик. Але ефрафанці уже встигли порозбігатись і хто як міг поховалися. Зрештою, викалашкавши з-під куща того самого кроля, що напередодні поранив склом лапу, собака схопив його в зуби й помчав геть.

Тепер уже не могло бути й мови про поновлення перерваної облоги. Кожен ефрафанець більше не дбав ні про що, крім порятунку власної шкурки. Ватаг їхній наклав головою, і це ж кролі, яких вони намірялися знищити, нацькували на них чорного пса. В тому, що це було саме так, ніхто більше не сумнівався. Адже раніше були таємнича лисиця й великий білий птах. І Жовтило справді чув у глибині колонії собаче виття…

Тож коли Горицвіт, скулившись у заростях кропиви разом із Вербеною та ще кількома кролями, заявив, що треба негайно тікати з цього пагубного місця, де вони й так задовго пробули, його соратники тремтячими від страху голосами сказали палке «так».

Коли б не Горицвіт, навряд чи хто з ефрафанців живий добувся б додому. Але навіть його величезний досвід не допоміг йому привести в Ефрафу бодай половину солдатів, що облягали Вотершипську колонію.