Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

здавалось білим, як мармур, і на ньому читалася невимовна нехіть до настирливості живих. Пані Катрін із її жвавою натурою душогубки наткнулась на щось зовсім незнайоме, навіть страшне. Звичайно люди так не вмирають. «Який він витончений! Я його не знаю. Я такого не народжувала! Добре, що сюди має прийти ще хтось».

Анрі Наварра тим часом ішов дорогою страхів — вузькими склепистими переходами, повними озброєних людей. Йому аж холод біг по тілі від вигляду оголеної криці, аркебузів, алебард, бердишів. Він чув смерть — так само як і Карл, — проте мав у жилах усю свою кров, та ще й ноги, щоб утекти. Він і справді був спинився й трохи не кинувся назад. Та все ж рушив далі, ввійшов і впав на коліна. Від дверей аж у ноги ліжка Анрі пройшов на колінах. А тоді почув, що шепоче ледь чутно Карл:

— Брате мій, ось ви втрачаєте мене, але вас самих давно б уже не було на світі, якби не я. Тільки я перешкодив їм убити вас. За це подбайте в майбутньому про мою дружину й дитя. В майбутньому, — повторив він, і хоч як тихо шепотів, це слово відгукнулося луною.

«Він знає, що я колись буду королем Франції! Перед смертю людина прозріває майбутнє».

Так воно й є, і тому пані Катрін страшенно збентежилась. Правда, гороскопи й випари металів спростовують слова вмирущого. Та однаково ці слова можуть мати поважні наслідки, тому треба пильнувати! Карл намагається ще щось сказати, ще щось заповісти Анрі. По ньому видно, що це має бути пересторога.

— Не довіряйся моєму… — починає він, та мати вже не витримує, перебиває:

— Не кажи цього!

Зовсім знесилений Карл упав на подушку, і Анрі так і не почув, кого йому слід більше боятися: чи д'Анжу, що ненавидить його, чи д'Алансона, ненадійного товариша. Тому він вирішив остерігатись обох.

Пані Катрін вийшла зі спочивальні, де вмирав її син, коли переконалася, що він більше не заговорить. Анрі, стоячи на колінах, дочекався, поки почались останні конвульсії.

Врешті-решт сама лиш годівниця лишилась біля свого годованця. Схилившись над ним, вона прислухалась до його дихання — не зі співчуття до того, хто вже сам нічого не відчував, а просто щоб уловити мить, коли воно затихне навіки. Вона знала: в цій свідомості, що вже згасала, мерехтять іще тільки найперші, давно забуті враження, не відомі нікому, крім них двох. І вона пригадувала все разом з ним і поруч з умирущим поверталась у давні дні. Губи його здригались тільки від уривчастого віддиху; і все ж вона вловила слово «ліс», зрозуміла слова: «ніч», «утомився». Дитя заблудилося в лісі Фонтенбло, і тепер йому страшно в нічній темряві. Це сталось бозна-коли — і ось повертається знову. І вона замість нього мурмоче слова. Ті монотонно повторювані слова мимовільно нижуться в рядки, і вона мугиче:

Вже ніч, усе на світі спить, І темно, й холодно надворі. У лісі вітер шелестить, Згори крізь гілля світять зорі. Мугиче довго, присипляючи й себе. «Малий — дороги не знайду…»

І в цю мить несвідомо помічає: щось сталося.

«Втомивсь — а не знайду спочинку…»

Справді, це ж був останній, це був його останній віддих. Вона зразу випростується і, закриваючи йому очі, голосно доказує:

Та ось я, мамка, покладу Тебе в затишну домовинку.
Moralite

Le malheur peut apporter une chance inesperee d'apprendre la vie. Un prince si bien ne ne semblait pas destine a etre comble par l'adversite. Intrepide, dedaignant les avertissements, il est tombe dans la misere comme dans un traquenard. Impossible de s'en tirer: alors il va profiter de sa nouvelle situation. Desormais la vie lui offre d'autres aspects que les seuls aspects accessibles aux heureux de ce monde. Les lecons qu'elle lui octroie sont severes, mais combien plus emouvantes aussi que tout ce qui l'occupait du temps de sa joyeuse ignorance. Il apprend a craindre et a dissimuler. Cela peut toujours servir, comme, d'autre part, on ne perd jamais rien a essuyer des humiliations, et a ressentir la haine, et a voir l'amour se mourir a force d'etre maltraite. Avec du talent, on approfondit tout cela jusqu'a en faire des connaissances morales bien acquises. Un peu plus, ce sera le chemin du doute; et d'avoir pratique la condition des opprimes un jeune seigneur qui, autrefois, ne doutait de rien, se trouvera change en un homme averti, sceptique, indulgent autant par bonte que par mepris et qui saura se juger tout en agissant.

Ayant beaucoup remue sans rime ni raison il n'agira plus, a l'avenir, qu'a bon escient et en se mefiant des impulsions trop promptes. Si alors on peut dire de lui que, par son intelligence, il est au dessus de ses passions ce sera grace a cette ancienne captivite ou il les avait penetrees. C'est vrai qu'il fallait etre merveilleusement equilibre pour ne pas dechoir pendant cette longue epreuve. Seule une nature temperee et moyenne pouvait impunement s'adonner aux moeurs relachees de cette cour. Seule aussi elle pouvait se risquer au fond d'une pensee tourmentee tout en restant apte a reprendre cette serenite d'ame dans laquelle s'accomplissent les grandes actions genereuses, et meme les simples realisations commandees par le bon sens.