Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Його мати наостанці ще перетягла його до Венсена: цей замок легше було тримати під наглядом. Ані народ, від якого не вгадаєш, чого сподіватися, ані вороги її улюбленця д'Анжу не зможуть їй тут перешкодити, коли вона оголосить його королем. Уже третій син — король! Сьогодні помирав другий і наставала черга третього, а в запасі був ще й четвертий. Якщо кожен з них проживе хоч скількись, пані Катрін могтиме звільняти їх від державних клопотів і лишатиметься чим була — довіку, думала вона. Бо для діяльної людини все життя — сучасність; і майбутнє, і минуле розтають у ній. Наприклад, Карл Дев'ятий, оскільки мав умерти, ніколи й не жив на світі. Хто-хто, а його мати за нього не турбуватиметься. І він лежав у самоті.

Лікар пішов, угорнувши вмирущого в простирадла, намащені бальзамом, щоб утамувати кровотечу. Та Карл зрозумів: лікар не має ані найменшої надії, що вона припиниться. Він зробив так, тільки жаліючи недужого, — щоб той не бачив, як на шкірі в нього скрізь виступають червоні плями, й не чув власного запаху. Дух бальзаму перебив дух крові — ненадовго, подумав Карл, і ще навіть поки завої були свіжі, він шморгав носом, принюхуючись, і весь час відчував, як тхне його остання година. Він був колись дужим молодиком. І для смерті лишилась йому вся сила, якої життя вже не хотіло прийняти від нього: сила розуміння, сила самовладання.

Він думав: «Амбруаз Паре, мій лікар, колись перев'язував адмірала. Разом з адміралом міг би загинути й лікар, якби не втік через горище. Та кому ще можна було втекти через горище! Я знаю, я знаю; проте я нізащо не знав би стільки, якби адмірала не вбили з моєї вини. Я знаю, що це за галас у замку. І чому мене перевезено сюди, незважаючи на мої муки. І чому я тепер лежу сам-один і ніхто навіть не спитає про мене».

— Помру, — сказав він уголос.

— Це правда, ваша величносте, — озвалась годівниця. Вона сиділа на скрині й щось плела. Коли її годованець розплющив очі й заговорив, підвелась і втерла йому обличчя. Рушника вона згорнула так, щоб Карл його не побачив.

— Добре, нянечко, що ти не говориш так, як лікар, і не хочеш мене обдурити. Я знаю, що помру, і вже приготувався: принаймні на це в мене ще стане духу. Я не хочу бути такий, як інші, що наостанці ще схоплюються з ліжка, кричать, намагаються втекти від смерті. А куди? Та й навіщо? Хоча в мене ще знайшлася б сила встати, вийти й перелякати весь двір і мою матір своїми білими завоями й кривавим чолом, щоб усі порозбігалися.

— Ти ж король! — нагадала вона йому радісно, з несвідомою надією. Бо вона єдина не покинула його. Двадцять чотири роки без одного місяця вона була завдяки йому значною особою. Мала змогу накупити земельки і забезпечити себе на весь вік, а їй же було тільки трохи за сорок — вродлива, дебела жінка. Але король твій, годівнице, вмирає, і ти повинна хоч трохи провести його в темряву. Останні його здригання, прощальні слова зімкнуться з першими рухами, з першим плачем немовляти. Тоді ти тримала його на гордо напружених стегнах, тулила до повних молока грудей. І тепер, годівнице, ти хочеш знов тримати його так востаннє.

Він вирішив не кричати, не втікати, одначе стогнав, зітхав, і видно було, що його мучить страх. Адже йому з'являлися примари, навіть тепер, серед білого дня, і він чув нестямні голоси, що не належали живим.

— Ох, нянечко! Скільки крові, скільки людей замордовано! Поганих я мав порадників. Хай бог мені простить і змилосердиться наді мною!

— Королю! Хіба ти ненавидів нас, протестантів? Ні, бо ти всмоктав нашу віру з моїм молоком. Ваша величносте, хай кров замордованих упаде на голови тих, хто їх ненавидів. А ти був невинна дитина, і бог тебе не каратиме.

— Що зробили з твоєї невинної дитини! — все нарікав він. — Чи можна таке збагнути? Я… з того, що я зробив, ніщо насправді не належить мені, і я не можу взяти з собою на той світ нічого. А коли бог спитає мене про Варфоломіївську ніч, я тільки промимрю: «Господи! Я, мабуть, проспав її».

Голос його стих до шепоту: недужий задрімав. Годівниця втерла йому лице свіжим рушником, розгорнула його й подивилась. На рушнику був кривавий відбиток обличчя.

Король дихав натужно, хрипко, і вона витягла йому з-під голови подушку, щоб він випростався на всю довжину; а потім зробила те, чого йому не слід було бачити, як і кривавого рушника: зняла з нього мірку. Якнайретельніше виміряла вона тіло короля, бо такий був її обов'язок і привілей: покласти його в домовину, як на початку своєї служби вона клала його в колиску. Друге буде для неї не тяжче, ніж перше, — адже вона була сильна жінка, а він тепер став зовсім легенький. Дуже довго вона спостерігала, як він ріс і набирав ваги. Свого часу він зробився червонолиций, рухи розмашисті, голос як сурма. А тепер лежав перед нею знов худенький, блідий і скоро мав стати зовсім безмовний. Між початком і кінцем свого життя він пролив кров багатьох людей, і ось його власна кров повільно точиться з нього. Годівниця відчула: і те, й те було неминуче й діялося для якоїсь недовідомої мети. Їй лишилось одне: «Я, годівниця, покладу його в домовину». Вона була згодна з усім, що діялось, і не плакала.

Настав вечір — вечір напередодні свята тройці,— і Карл пробудився. Годівниця здогадалася про це тільки по його віддиху. Вона засвітила свічку — аж ба, кровотеча спинилась. Зате він зробився зовсім кволий, насилу підняв руну, щоб показати їй, чого хоче. Та вона ніяк не могла зрозуміти, хоч підвела його, посадила й притулила вухо до губів.

— Наварра, — видихнув він ледь чутно, і вона здогадалась. Гукнула наказ короля в двері, вартові передали його далі, і офіцер побіг з тим наказом — не до Анрі, звісно, а до пані Катрін. І вона перша прийшла до ліжка вмирущого сина. Годівниця вже вмила йому обличчя; воно