Павло Федорович Автомонов - Галка

картузах. Ще кілька секунд, і карателі збагнуть, що її там нема, кинуться сюди. Тайда розігнула лівою вусики кільця і висмикнула чеку. Потримала мить, а потім, трохи підвівшись, жбурнула «лимонку» до ялинника. Там уже зібралося з півсотні солдатів і поліцейських. Пролунав могутній вибух. Сотні осколків випорснули з металевої кулі, коли граната ще не встигла впасти. Так міг кидати тільки досвідчений солдат. «А Короп казав: баба!» — встигла подумати Тайда і розігнула вусики другої «лимонки». По ній уже стріляли з автоматів, і вона змушена дати відповідь довгою чергою.

Тайді байдуже, скільки падало поблизу карателів і чому вони падали: від її куль чи від страху бути вбитими. Багато з них не підводилися ні біля густого ялинника, ні між соснами.

Град куль лопотів і біля неї, і над нею. Тайда розуміла, що їм вона потрібна живою, у гіршому випадку — пораненою. Однак своє життя вона віддасть карателям ціною багатьох життів їх самих.

Тайда стріляла з короткими паузами. Один ріжок валявся порожній. У цей час фашисти кинулися до поваленої ялини. Тайда висмикнула кільце і кинула другу гранату. Рвучко нахилила голову. Граната впала недалеко. В цю ж мить встигла вставити новий диск у ППС. Пролунав ще вибух. З лівого флангу вибігло кільканадцять солдатів. На них і спрямувала вогонь парашутистка.

«А Короп казав: баба!..» — ще майнуло в її голові. Що тямить той Короп? Так йому і сказав Артур, який знав Тайду і в бою, і в любові. А вона ж з Артуром мріяла про прийдешній день перемоги: вони будуть разом, і в них будуть діти. Спершу сина, а потім донька. Може, й навпаки. Хлопчика вона б назвала іменем котрогось з парашутистів групи Кудрявого. Назвала б на спомин про бойову дружбу в ці страшні дні. Та, видно, не судилося.

Парашутистка стріляла ї ніби повторювала свої думки вголос. З думками Тайді було не так страшно одній. «Мабуть, вони думали, що тут уся група, коли отаку силу солдат послали до лісу!..»

Тайда вистрілювала уже третій диск, як пролунали вигуки російською, німецькою і латиською мовою:

— Здавайся!

— Здавайся! Гарантуємо життя…

Однак Тайда була глухою до цих пропозицій. Полон їй не простять друзі-десантники і навіть він — Артур, Полон — це велике нещастя для воїна взагалі, а для парашутиста ще й велика знахідка для ворожої контррозвідки! «Хіба, може, бабуня Беніта простила б Тайді за те, що та побувала в полоні!..» — вплелася у мозок думка і тут же перекреслилася іншою: «Потрапити в полон — значить вмерти там під тортурами! Нащо мені це?..»

Уже знаючи, що в автомат уставлений останній диск, Тайда раптом підвелася на весь зріст. Струнка,/вродлива, простоволоса, у жакеті з хутряним комірцем, вона розстрілювала в упор фашистів, що кинулися до неї з тилу. Тим нічого не залишалося, як відповісти короткими, але влучними чергами, бо ж стріляли не якісь там айзсарги, а солдати регулярної армії.

Тайда відчула, як раптом обпекло її живіт, груди і, згинаючись від болю і роняючи автомат, упала на спину.

Вона ще дихала і синюватими очима, як ті камінці в золотих сережках; дивилася у таке ж синє, безхмарне і байдуже до цієї трагедії рідне латиське небо. Таким вона бачила його у сороковому, коли вступала на медичний факультет, коли закінчила перший курс у червні сорок першого. Таким небо Тайда мріяла побачити з Латишем і своїми дітьми по війні.

Та раптом небо між високими шапками сосен і гострими піками ялин чомусь щезло. Натомість з'явилося усміхнене» з широкими, слизькими губами обличчя. Хтось нахилився над нею і сказав російською мовою:

— Теж мені- невидаль! Парашутистка із золотими сережками у вухах…

Він зареготав, зануривши п'ятірню у густу, хвилясту чуприну…

І більше Тайда вже нічого не бачила, хоча очі були розплющені широко. Вона лише чула, як фашист тремтячими руками поквапливо знімав з її вух чи й рвучко висмикував (ніякої болі вона не відчувала, бо була вже більше по той берег життя) золоті сережки з синюватими камінцями, висмикував як трофей у цій страшній війні, коли вмирали мільйони людей і зникали держави.

Тайдині губи ще прошепотіли: «Артуре!.. Бабусю Беніто…»

То були останні її відчуття, останні слова.

9

Хлопці Кудрявого чекали повернення Латиша і Галки з нетерпінням, з тривогою, бо чули далеку стрілянину й ніби два вибухи гранат і вже подумали, що до того бою мали причетність і чергові на спостережному пункті. Побачивши огрядного Латиша і Галку, котрий ішов позаду, спираючись руками на автомат, що висів у нього на грудях, присутні на базі розвідники полегшено зітхнули.

— Не братики-кролики, а мокрі кури ви! — здивувався Кудрявий. — Де викупалися?

— Звичайна історія, — пояснив Латиш. — На нас наткнулися солдати, і ми тікали через болото.

— Так, — ствердив Галка. — Німці захотіли опеньків.

— Зараз же Галці чаю! — перебив Латиш. — А я — до хутора і на галявину. Повинен же хоч сьогодні прийти Август!..

— Спершу переодягнися в сухе, — порадив командир і, оглянувши своїх розвідників, договорив: — Латиш піде з Коропом…

Всі зрозуміли, чому з Коропом. Не з'явиться — ще півбіди. Аби не з «лісовими котами». Та вголос цього не сказав Короп. Однак думки його читав не тільки Латиш, а й Кудрявий.

— Ти певен, що зустрінеш Августа біля поваленого дерева? — запитав Короп у Латиша, припинивши дмухати на ломаччя, що загоралося над двома казанками.

Латиш не відповів. Він роззувся і