Павло Федорович Автомонов - Галка

в кирзових чоботях згорталися у рубці і муляли ноги. Скільки довелося за ці дні відміряти, шукаючи своїх, і все марно! Жоден хазяїн на хуторі не запропонував їй залишитися у нього якоюсь наймичкою, просто біженкою з Риги. А вона побоялася сама напроситися. Всюди німецькі гарнізони, поліцаї, котрі добре знають людей на хуторах, і поява у якомусь хазяйстві незнайомої дівчини викличе підозру. Більше того, Тайда вже знає, що їхні парашути були помічені айзсаргами. Люди на хуторах сказали, а їм хвалилися поліцаї, що будуть «ганяти» червоних парашутистів. Хіба можна в такій обстановці думати про легальне перебування на якомусь хуторі, поки не знайдуться свої?

Тайді й самій не вариться, що вночі їй не так страшно, як вдень. Що звірі проти фашистів? Вночі карателі і «мисливці» за парашутистами до лісу не ходять. А вдень… День пережити — що рік. Сьогодні восьмий день, а значить — восьмий рік. А може, й більше. Тайда дивилася у люстерко, і їй здалося, що серед золотавого, як листя на липах, волосся вона побачила й кілька сивих волосин. Може, здалося. Та це вже не має значення. Ще під тим волоссям навпроти сонця виблискували золоті сережки з синюватими, під колір її очей, камінчиками. Такі ж очі були і в бабусі Беніти, і вона подарувала Тайді сережки в сороковому році, коли дівчина з гімназії пішла на медичний факультет. Коли група Латиша була під Даугавпілсом, Тайда через людей все ж дізналася, що бабуся жива. Але це було у серпні. А зараз жовтень і до 13-го дня у Ризі були фашисти. Ті можуть і за день знищити десятки тисяч людей, як знищили вони в селі Аудрині всіх жителів…

Тайда подивилася на ручний годинник. Уже п'ятнадцять годин і п'ятнадцять хвилин. Скоріше б вечір.

Вона розминала онучі й потрусила ними, щоб розрівнялися. Стає тяжко, коли починаєш думати, що група Кудрявого вже пішла в інший район, не знайшовши її. Латиш, мабуть, чинив опір такому рішенню командира. Та й інакше бути не може, бо Артур любить її і кохатиме до останнього подиху. І вона так кохає Артура. Скоріше б ця війна кінчилася, а передусім у Латвії. Це ж треба, вже вся територія Радянського Союзу, захоплена гітлерівцями, визволена, а Курземе під чоботом німецьких військ!

Вона взулася і прислухалася. Як і раніше, вдалині гули машини. Подекуди зривалися постріли з карабінів, автоматів. А потім усе стихало. І тоді було чути, як під Скрундою на півдні і за Салдусом на південному сході гриміла артилерія. Там фронт.

Та все ж Тайда більше думала про те, що друзі-парашутисти її шукають, як і вона їх. А потім і справді сама, мабуть, зайшла так далеко від них, що всякі пошуки марні. Треба зустрітися з місцевими партизанами. Кажуть, є розрізнені групи партизанів, приєднатися б до них і там узнати про своїх…

Тайда раптом здригнулася. Десь у лісі загавкав собака. «Чого тут бути собакам?» — запитала сама в себе й озирнулася. Ніби у відповідь гавканню у лісі почулися далекі вигуки й постріли на хуторі. Прислухалася. І на хуторі загавкав собака. «Що це?.. Невже полюють за мною?

Невже оті два поліцейські привели команду межа кеті сюди? Як дізналися, що я пішла саме в цьому напрямку?»

Собаче гавкання наближалося з того боку, звідки прийшла Тайда. Неспокійно було і на сусідньому хуторі. Тайда раптом збагнула, що собака міг узяти її слід: адже обстріляні нею знали цей ліс! «Невже кінець?» Зирила туди-сюди, де б зайняти оборону. Тут, у густому ялиннику, вона як на острівці, який буде прострілюватися з усіх боків і з якого не можна дати гідну відсіч фашистам.

Недалечко лежало повалене буреломом дерево. Балтійські вітри часті гості у лісах Курземе. Часом вони виривають дерева з коренем. Тому тут так багато повалених дерев, особливо ялин і сосен, віти яких, мов натягнуті вітрила, чинять опір лютому морському вітру. Вона перебігла до ялини і лягла, вийнявши із санітарної сумки гранати-«лимонки». Ще дістала тремтячими руками з торбиночки запасний диск з набоями до автомата. Відкинула металеве ложе, і автомат став довшим, цілитися з нього стало краще, надійніше.

Озирнулася назад. Тікати туди не варто. Там хутір. Праворуч — просіка. Тайда запам’ятала: далі просіка. Не знала, що за місцевість праворуч. Та й чи мало це тепер якесь значення, коли вже чути перемовку солдатів. Так. Говорять по-німецькому. Тайда знала цю мову, бо закінчила гімназію. Ще прислухалася. Розмовляли й по-латиському, і по-російському. То айзсарги і власовці.

«А ще люди!..» — хотілося гукнути Тайді назустріч оцій тримовній орді проти однієї дівчини так, щоб весь світ почув. Та в цю мить побачила далеко-далеко ліворуч фашистських солдатів. У неї задерев'янів язик: багато солдатів на тім крилі ворожої атаки. Та ось з'явилися і ті, що йшли у центрі з автоматами і карабінами наперевіс. Тут же й рвалися з поводів дві величезні вівчарки. Собаки тягли своїх мисливців до густого ялинника, звідки хвилину тому прибігла сюди, під повалену бураном розкішну ялину, яка ще не вся всохла, бо впала недавно, та й частина коріння залишилася у грунті. Так доведеться і їй, Тайді, вмирати поступово від одної, потім від другої кулі. А може, й одразу. Тільки ні. Фашистам вона потрібна як цінний «язик»…

«Люди! Люди! Та хіба ви люди?» — як присуд фашистським карателям, вигукнула Тайда в думці. Вона була то у відчаї, то свідомість умить, блискавично ставала ясною, як оте небо сьогодні над Курземе.

«Люди! Люди!.. Ви прийшли, щоб мене знищити за те, що я хотіла скорішого вигнання гітлерівських вояків з рідної латиської землі. Хотіла остаточної перемоги Червоної Армії у цій війні, хотіла миру, миру і щастя для людей. А хіба ж ви люди? Ви гірші отих собак!..»

Кільканадцять автоматів раптом застрочило поверх ялинника, збиваючи вершинки тендітних деревець. Карателі були переконані, що Тайда у зеленій гущавині, куди так несамовито тягли пси своїх провідників, а за ними й цілу зграю межа кеті. Тайда цих пізнала по шинелях і айзсаргських