Яна Юріївна Дубинянська - Свій час

Але ж це смішно.

— Себто, ви будуєте обвинувачення на моїй давній шкільній витівці?

— І на цьому теж. Але не лише.

— І?..

Слідчий підпер голову руками, і через це його щоки побрижилися, істинна модифікація чарівливих ямочок. Він був старший, ніж Андрієві видалося спершу, — не ровесник, а щонайменше п’ятдесятирічний дядько, стріляний, розумний.

— Добре, — задумливо мовив він. — Якщо ви відмовляєтеся говорити, Андрію Ігоревичу, скажу я. Правду слухати неприємно, даруйте, але ви вже зробіть над собою зусилля. Ваша остання книжка, пане Маркович, провалила продажі. Як вам пояснив видавець, це тому, що піратська копія з’явилася в мережі вже на другий день… але ж ми з вами знаємо, що це просто слабка книжка. Не ваш рівень. Найвідданіші ваші прихильники не захотіли поставити її на полицю. І прав на переклад досі не купила жодна країна, за винятком поляків, які гребуть усе підряд. А роман, який ви пишете зараз…

— Ви його читали? — посмішка вийшла нервова і, мабуть, жалюгідна; Андрій прикусив зсередини губу. — І як вам?

— Не читав, — без усмішки відрубав слідчий. — Але ви його пишете вже третій рік. І ніяк не можете домучити… Тільки не кажіть, що вам бракує часу.

Андрій стенув плечима:

— Вважаєте, якщо в людини професійні труднощі, цього достатньо, щоб вона самотужки вчинила масштабний теракт?

— Не знаю, як щодо «самотужки», про це ми з вами поговоримо окремо. А так звані професійні труднощі… Андрію Ігоревичу, ви ж більше нічого не вмієте робити. У своїй роботі ви звикли бути найкращим, вона вас давно і непогано годує, ви все своє життя побудували, образно кажучи, з книжкових корінців. І раптом усе це валиться. Не лише у вас; я моніторив ринкову ситуацію, книжковому бізнесу взагалі лишилося недовго. І так збіглося, що ви ще й унівець списалися; нічого, що я називаю речі своїми іменами? А у вас діти.

— Майбутнє своїх дітей я забезпечив. І свою спокійну старість теж, — він відчував, що ведеться, починає виправдовуватися, базікати, і з цих теревенів потім можна буде грамотно витягти будь-який компромат і самонаклеп; але, чорт, хто сподівався тут розмови про долю літератури?! — Тому мотивацію ви для мене вигадали явно замалу. Моніторте і думайте далі, якщо ви в цьому бачите свою роботу.

— Вам тридцять сім років.

Простежити за його логікою було категорично неможливо:

— То й що?..

— Знаковий вік. У тридцять сім прозаїки і поети неодмінно переглядають своє життя, підбивають підсумки і, бачачи результати, часто-густо впадають у паніку. Різновид професійної деформації… Це значно серйозніше, ніж може видатися на перший погляд, надто якщо зовні людина здається успішною і щасливою.

— Ми вже домовилися, що я лузер. Вважаєте, що я ще й нещасний?

— Психіка творчої людини — тонка матерія. Іноді може вистачити соломинки, піщинки… скажімо, тріщини в сімейних стосунках.

Інна; Андрій напружився, силкуючись не показати, що серед усього цього абсурду і сюру його таки змогли зачепити, туше!.. чорт, можна бездоганно панувати над собою, але зіниці все одно звужуються від болю. А що як Інку допитують зараз у сусідньому кабінеті? А що як — квадратний злий слідчий?!

Дозволив собі підвищити голос, маскуючи страх під роздратування, що нарешті виринуло назовні:

— А чи ви не хочете, для різноманітності, справді спробувати розслідувати справу? Допитати мене як свідка, скажімо?..

— Ви ж похвалялися мовчати, аж поки з’явиться адвокат.

Начхати; він пропустив повз вуха вбивчу іронію разом із ганебним провалом власної тактики. Відмовчуватися немає сенсу, вони самі скажуть усе, що їм потрібно, і змусять підтвердити. Але вони реально здатні зробити ще щось, а ти в цій ситуації не можеш нічого, крім хіба що скеровувати їх на гіпотетично правильний шлях. Піти на співпрацю, ось як це зветься. Авжеж, а що мені ще лишається?..

Усе через те, що цей дядько читає книжки.

Важливо навіть не те, що мої, бо його думку я, хай і не зовсім байдуже, та все ж можу пропустити повз власну свідомість, уже звик: про те, що Маркович виписався, почали кричати на різні голоси ще років із десять тому, і дарма. Важливо, що він читає книжки взагалі. Андрій давно поділяв людство на тих, хто читає, і всіх решту. І з першими ніколи не втрачав надії домовитися.

— Я бачив дівчину, — мовив він. — За секунду до вибуху. Білявку, тендітну, невеличку на зріст… Вона запитала, котра година.

Заснути він, ясна річ, не міг.

На сусідніх нарах розкішно, переливчасто, хропів Володя, ззовні долинало бурмотіння телевізора, скрашуючи ніч черговому менту, який під серіальні перипетії лінькувато вбивав свого довічного ворога — час. А Інна зараз не спить. Андрієві так і не вдалося — втім, він боявся запитувати прямо, так, промацував натяками, що падали в порожнечу, — з’ясувати, де вона, що з нею. Але вона не спить, він знав напевно. І це було єдине, що він узагалі тепер знав.

Слідчий взяв у нього свідчення грамотно і байдужо, наче зняв шкірку з яблука, і неможливо було збагнути, чи почув він щось нове і потенційно корисне. Чи знають вони, що то була за дівчина? Якщо ні, то чи шукатимуть її? Чи воно їм треба?..

Якщо є я. Ідеальний підозрюваний. Головний доказ — тридцять сім років.

А якби я ще розповів