Деніел Джеймс Браун - Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

Очолювані гімнастом Альфредом Йоахімом, що ніс американський прапор, вони з’явилися, співаючи, із темряви тунелю і вийшли на широке поле стадіону. Це був світ образів і звуків, яких майже всі вони не забудуть до самої старості. Під яскраву, легку мелодію оркестру вони покрокували по восьмеро в ряд на бігову доріжку. Порівнявшись із Гітлером, вони повернули голови направо, без будь-якого виразу подивилися вгору на фюрера на його високій платформі, зняли свої солом’яні капелюхи, поклали їх на серце і промарширували повз, у той час як Йоахім зухвало підняв зоряно-смугастий прапор високо в повітря. Здебільшого, натовп ввічливо аплодував. Проте змішані з оплесками, чулись сплески посвистів і тупіт ногами, європейські еквіваленти освистування й осуду.

Але звуки несхвалення швидко стихли. Саме коли останні американці крокували повз Гітлера, перші німецькі спортсмени почали з’являтися з тунелю, одягнені в новенькі білосніжні лляні костюми і спортивні білі яхтенні кепки. Відразу ж величезний, розкотистий гул поширився крізь натовп. Практично всі 110 тисяч глядачів знову схопилися на ноги і підняли правиці в нацистському вітанні. Оркестр різко перейшов від легкої маршової мелодії, яку він саме грав, до помпезної інтерпретації «Пісні Німеччини». Натовп завмер на місці із тисячами простягнутих рук і енергійно підспівував. У Гітлера на помості заблищали очі. Коли німецький прапороносець проносив свастику повз нього, він відсалютував, а потім правою рукою торкнувся свого серця. Застрекотали кінокамери Ріфеншталь. Американці нескладно промарширували під мелодію «Пісні Німеччини» довкола доріжки на середину поля стадіону. Джордж Покок пізніше скаже, що почувши наспів німецького гімну, вони почали навмисно крокувати не в ногу з музикою.

Коли всі спортсмени вишикувались рядами на полі, Теодор Левальд, президент Німецького олімпійського організаційного комітету, підступив до ряду мікрофонів на помості й натхненно почав те, що незабаром перетворилося у нескінченну промову. Поки він говорив і говорив, британський диктор радіомовлення, транслюючи свій репортаж додому, боровся за те, щоб утримати інтерес своєї аудиторії: «За хвильку ми почуємо гера Гітлера... Ось і крики вітання. Сподіваюсь, доктор Левальд закінчив. Ні, він збирається знову продовжити». Голос Левальда луною відбивався на задньому фоні, у той час як диктор намагався заповнити ефір, описуючи уніформи різних команд, платформу, на якій стояли доповідачі, дирижабль «Гінденбург», що кружляв над головою, наче близький Місяць.

Нарешті Левальд перервався. Гітлер, який розмовляв із Лені Ріфеншталь, підійшов до мікрофона й оголосив Олімпійські ігри відкритими одним коротеньким реченням. Британський диктор, захоплений зненацька, перервався, і схвильовано та з полегшенням видихнув: «Це був гер Гітлер! Ігри відкрито!»

Церемонія перейшла в темп крещендо. Ряди сурмачів на Марафонських воротах заграли фанфари. Олімпійський прапор було піднято. Ріхард Штраус диригував дебютом величезного оркестру з олімпійським гімном. Гримонула артилерія за межами стадіону. Тисячі білих голубів несподівано знялися з кліток на полі, кружляючи по стадіону у білому вихорі. Знову зазвучали фанфари, і стрункий юний блондин, одягнений у біле і високо тримаючи в руках факел, з’явився зі східних воріт стадіону. У натовпі запала тиша, коли він граційним розмашистим кроком спустився униз східними східцями, пробіг навколо доріжки з червоної глини і піднявся вгору по західних східцях, де знову зупинився, вимальовуючись на тлі неба і тримаючи факел високо над головою. Потім під звуки олімпійського дзвону він повернувся, встав навшпиньки і торкнувся факелом величезної бронзової чаші на тринозі. Язики полум’я вирвалися з неї. Нарешті на тлі заходу сонця за олімпійським вогнем тисячний хор, одягнений у біле, разом піднявся і почав співати «Хор Алілуя» з «Месії» Генделя. Глядачі підвелись і приєдналися до співу. Музика і голоси розрослись, злилися та хлинули крізь увесь широкий простір стадіону, наповнюючи його світлом, любов’ю і радістю.

Коли спортсмени почали марширувати зі стадіону того вечора, майже всі на полі і поза ним відчули себе більшою чи меншою мірою приголомшеними. Ніхто ніколи не бачив нічого подібного до того, що тільки-но відбулося. Зарубіжні журналісти кинулися до своїх телетайпів, затопили дроти репортажами, і наступного ранку газети по всьому світу вийшли із захопленими заголовками. Хлопці з Вашингтона також були вражені. Це було «найбільш приголомшливе видовище, яке я будь-коли бачив», як сказав Роджер Морріс. Джонні Уайт відгукнувся: «Це принесло нам грандіозні відчуття». І це було саме те, для чого церемонія так ретельно розроблялась — дати грандіозні відчуття. Вона розпочала процес установлення позитивної думки у світі про нову Німеччину. Вона вивісила табличку, щоб усі бачили: «Ласкаво просимо в Третій Рейх. Ми не такі, як про нас кажуть».

Побачити переможний екіпаж у дії — це стати свідком ідеальної гармонії, у якій вивірено все... Формула стійкого успіху полягає у веслуванні серцем і розумом у поєднанні з фізичною силою.