Василь Биков - Мертвим не болить

не із своєї злості, а з державної потреби. Значить, інакше і не можна. А що батька зрікся... Кривдно і боляче, звичайно, та що тут вдієш? Може, він відрікся тому, що батько ніби як помер, а тому ніколи і не дізнається про це. Принаймні для сина він справді наче мертвий, за стільки років від батька — жодного листа, ніякої тобі звісточки. Може, синові й ліпше так. Знову ж — куркуль! Батькові цим уже не нашкодити, а син, може, поживе ще.

І все-таки було кривдно, боляче, хоч плач.

Коли почало вечоріти, Федір підвівся з папороті, оглянув себе. Він відчув велику слабість у всьому тілі, ноги його зробилися товстими, як колоди (чи не пухнути почали?), і якось тягнули донизу. Він потиху поклигав через гущавину до узлісся, потім попід лісом уздовж зеленого лану озимини подався до картопляного поля.

Сонце тим часом зійшло з неба, сховалося за ліс, але на поле ще падало його останнє світло, вгорі кудись вільно пливли, наздоганяючи одна одну, світлі хмари. Як і передбачав Федір, картоплю на полі вже вибрали, ні жінок, ні коней не було видно, тільки здалека горбився під соломою одинокий бурт. Та бурт йому непотрібний. Трохи відійшовши від облогу, Федір поколупався в борозні. Ні, тут не було нічого, мабуть, усе підібрали. Тоді він пройшов ще далі, розпушив землю в кількох місцях, знайшов перерізану плугом половинку картоплі. Підвів голову, глянув туди-сюди — здається, ніде нікого. Потягнувся вбік, туди, де валялося розкидане в борознах картоплиння. Подумав, може, тут хоч щось залишилося. Перебрав у кількох місцях грудки землі, а знайшов лише чотири картоплини. Звичайно, можна було б дійти до вже близького бурту, назапасити там у кишені, але він не хотів дуже віддалятися від свого рятівника — лісу. Та й знову ж таки — красти колгоспне? Красти він не хотів, він міг узяти тільки те, що кинули, залишили, тобто — нічиє, це споконвіку не вважалося за гріх. А тепер і поготів. Похапцем риючись у землі, він знайшов ще три невеликі картоплини і оглянувся. Від лісу до нього, широко ступаючи, ішли два чоловіки. Відразу все зрозумівши, він випустив з рук картоплини, які щойно підібрав, і поспішно подався навскіс через поле, до лісу. Ті також збочили — йому навперейми; один уже старий, у ватянці і чоботях, другий — молодший, цибатий, на голові кашкет із довгим козирком, насунутим аж на брови. Федір відчув, що кепські його справи, що це його ловлять. І, що було сили, побіг до узлісся, але не навпростець, а забираючи трохи вбік, щоб відірватися від переслідувачів. Його постоли чіплялися за розкидане бадилля картоплі, він ледь тримався на ослаблих ногах, чотири картоплини теліпалися в кишені. Кроки його, зрозуміло, були значно коротшими, ніж у тих двох, що розгонисто і стрімко ступали йому навперейми. І він злякався, що не втече — доженуть. Але невже вони справді будуть його ловити, не відчепляться? Здається, йому вдалося їх трошки випередити, він уже майже добіг до березового гаю, що клинцем виступав у поле, спалахнуло в душі рятівне — а раптом таки вдасться?! Вони ніби залишалися позаду, і тієї ж миті той перший загрозливо закричав на віддалі:

— Гей ти, сучий сину, куркульська мордо! Спинися! Стій, кажу тобі!

Федір аж спіткнувся від несподіванки, він не допускав думки, що його впізнають. Але якщо так називають, значить, пізнали. Коли закричали втретє, Федір здогадався, що це — Змитро Ципруків, він його ловить! О боже ж мій, не вистачало ще трапити до рук цього зловмисного негідника! Пекуча досада вдарила Федорові в серце, несподівано надала йому сили, і він рвонув, ніби в останній раз, і, не оглядаючись, влетів у кущі. Він біг ще гаєм, правда, все повільніше, потім пішов кроком, тоді знов безсило трюхикав, щоб якомога далі відійти в ліс від того нещасливого поля.

Його переслідувачі, здається, в ліс не пішли, залишилися на узліску. Федір ще довго шкандибав поміж рідкими недорослими хвойками, гірко й тужливо розмірковував про те, що сьогодні йому не пощастило остаточно. Сьогодні за весь день він не мав жодного просвітку, цієї погідної сонячної днини у Федора не було душевного спокою ні на хвилину. «Чи ж не вистачило б тієї новини про сина, так ось тобі маєш, ще й цей Змитро. Але ж ти дивись: пильнує в полі. Чи він вартівник який, чи начальник, щоб робочої пори розгулювати собі по полях. Ет, мабуть, бригадир, — здогадався Федір, — щось подібне до того. Але Змитро — і бригадир, чи це можливо? Найбільший нехлюй та ледар, у якого колись кобила здохла, з'їла солом’яну стріху за зиму — і не вистачило, бо корму не назапасив. Той Змитро, що за все життя не навчився плести личаки (завжди плела йому жінка), тепер цього нікчему поставили за бригадира?! Правда, горло дерти він умів добре або голосно лаятися, нагримати, накричати на кого хочеш. Що ж, це тепер, мабуть, найважливіша здатність, як там, на висилці, так і тут, у колгоспах. Скрізь, видно, однаково...».

V.Облава

Серед ночі розходилася негода, ліс одержимо шумів, ялини, здавалося, аж гули під натиском ошалілого вітру, вихрилися берези, розхристано лопотіли листям. Ровба думав: «Зараз сипоне дощ». Цієї ночі Федір не пішов у село, він узагалі більше не вилазив із лісу, який давав йому сякий-такий притулок. Іншого на цій землі в нього вже не було. Кожного разу він обирав для себе нове місце, — аби подалі в ліс. Перед вечором, утікаючи від тих, що гналися за ним, він упав там, де його захопили сутінки, — в молодому, досить густому ялиннику, край порослого чагарником болітця. Іти далі вже, певно, не було сенсу, там, попереду, починалося справжнє болото, а головне — він виснажився до краю. Відлежавшись трохи, він сів, порізав на тоненькі шматочки одну за одною всі чотири картоплини і зжував їх. Більше їстівного в нього нічого не було, і він сидів мовчки проти ночі в ялиннику і зажурено думав: «Боже ж мій, боже, чому мені випала така доля? Чому я такий безталанний? Хто в мене вкрав щастя, а тепер полює на моє життя? Хіба я согрішив перед людьми чи перед богом? Кого я забив, кого обібрав чи хоч зневажив — кого? Завжди з повагою ставився до влади, був щиро вдячний їй за землю, за щедрість до бідняка, який ще недавно поневірявся в наймах. Та як же інакше —