Жюль Верн - Таємничий острів

вас, Сайресе, міг урятувати в морі лише він, бо будь-хто інший за тих умов був би зовсім безпорадний! А якщо це так, то йому підкоряються навіть стихії.

Колоністи не могли не погодитись із міркуваннями журналіста.

— Так, — погодився Сайрес Сміт, — ваша думка не безпідставна — у цієї людини величезні можливості, які можуть здатися надприродними тим, хто не посвячений у її таємницю. Якби ми знайшли що людину, її таємниця з’ясувалася б сама по собі. Але в тому й полягає питання: повинні ми прагнути відкрити таємницю нашого великодушного покровителя чи нам належить терпляче чекати, поки він сам захоче відкрити її? Як ви гадаєте?

— На мою думку, — відповів Пенкроф, — хоч би ким був той чоловік, він молодчина, і я його поважаю!

— Згоден, Пенкрофе, — сказав інженер, — але це не відповідь на моє запитання.

— А я, хазяїне, думаю, — озвався Наб, — що ми можемо шукати того чоловіка хоч до нового пришестя, але знайдемо його тільки тоді, коли він сам того захоче.

— А ти не дурний, Набе, — похвалив негра Пенкроф.

— Я поділяю Набову думку, — зауважив Гедеон Спілет. — Але це ще не достатня підстава, щоб відмовитися від спроб знайти нашого таємничого покровителя. Знайдемо його ми чи ні — не має великого значення. Головне, ми зробимо все, що можемо, аби виконати наш обов’язок і подякувати йому.

— А як ти, синку, вважаєш? — запитав інженер, повертаючись до Герберта.

— О, — вигукнув Герберт, і очі його загорілись, — я так хотів би подякувати йому за те, що він спочатку врятував життя вам, а потім і нам усім!

— Твоя правда, Герберте, — підтримав хлопця Пенкроф. — І я теж, та й інші!.. Я не вельми цікавий, та й то погодився б пожертвувати одним оком, аби другим побачити того чоловіка. Очевидно, то вродливий чоловік, дужий, високий на зріст; борода в нього довга, хвиляста, волосся — мов сяйво… Лежить він, напевне, на хмарах і тримає в руках величезну кулю!

— Але ж, Пенкрофе, — зауважив Гедеон Спілет. — Ви намалювали нам не що інше, як ікону Господа Бога!

— Не заперечую, — відповів Пенкроф, — але що робити, коли саме таким він мені уявляється!

— А ви, Айртоне? — запитав інженер.

— Я, пане Сміте, — сказав Айртон, — щодо цього не можу сказати нічого певного. Не сумніваюся: ваше рішення буде слушним, і, якщо ви захочете, щоб і я взяв участь у пошуках, я ладен піти за вами, куди завгодно.

— Спасибі, Айртоне, — подякував Сайрес Сміт, — проте мені хотілося б одержати чіткішу відповідь. Ви наш товариш, ви не раз на ділі довели свою відданість нам, і перш, ніж ухвалити таке важливе рішення, ви повинні так само, як інші, взяти участь у його обговоренні.

— Гаразд, — мовив Айртон, — мені здається, ми повинні зробити все, щоб розшукати нашого невідомого покровителя. Можливо, він дуже самотній? Може, страждає? Може, потребує нашої підтримки і допомоги, аби почати нове життя, як потребував цього я? Ви щойно самі сказали, що я також його боржник. Це він, звичайно, не хто інший, як він, відвідав острів Табор, побачив там відоме вам змучене нещасне створіння і повідомив, вам, що того бідолаху варто б урятувати!.. Отже, дякуючи йому, я знову став людиною. Я ніколи цього не забуду!

— Вирішено, — сказав тоді Сайрес Сміт. — Ми відновимо пошуки, як тільки це стане можливим. Ми не залишимо недослідженою жодну часточку острова. Ми перекопаємо його згори донизу, проберемося в найпотаємніші закутки, і хай простить невідомий друг нашу нескромність, викликану добрими й щирими намірами!

Наступні кілька днів колоністи заготовляли сіно й жнивували. Перш ніж вирушити в експедицію у недосліджені краї острова, вони хотіли завершити всі невідкладні роботи. Змолотивши хліб, вони взялися до городів, — настав час зібрати овочі, вирощені на острові. Урожай знесли у величезні комори й засіки Гранітного палацу, де помістилися б усі острівні багатства. Припаси колоністів було гарно складено рядами в доступних місцях, усі вони добре зберігалися у природних сховищах, куди не могли пробратися ні чужинці, ні звірі. Масивні гранітні стіни не пропускали вологи. Кілька природних печер, розміщених у верхній частині коридора, було розширено чи розчищено кайлами або порохом, і таким чином у Гранітному палаці з’явилися величезні склади, де тепер зберігалася провізія, боєприпаси, інструменти і посуд — одне слово, все майно колоністів.

Що ж до прекрасних, відлитих зі сталі гармат, знятих із брига, то Пенкроф попросив колоністів підняти їх за допомогою лебідок і талей у Гранітний палац; між вікнами пробили бійниці, й незабаром з амбразур виглянули довгі блискучі жерла. З такої височини гармати тримали під прикриттям усю бухту Єдності, перетворюючи її на маленький своєрідний Гібралтар, і тепер жоден корабель не міг підійти до острова проти волі колоністів.

— Пане Сайресе, — якось сказав Пенкроф (то було 8 листопада), — тепер, коли встановлено батарею, конче треба випробувати її в дії і визначити, як далеко б’ють наші гармати.

— Ви впевнені, що це справді доцільно? — запитав інженер.

— Це не тільки доцільно, це необхідно! Без такого випробування ми не знатимемо, на яку відстань долітають оці гарнесенькі ядра!

— Що ж, спробуємо, — згодився інженер. — Тільки мені здається, що для дослідної пристрілки краще користуватися не звичайним порохом, аби не марнувати його припасів, а піроксиліном, — його нам ніколи не бракуватиме.

— А чи витримають наші гармати вибухову силу піроксиліну? — запитав журналіст, якому не менше, ніж Пенкрофу, хотілося випробувати далекобійність батарей Гранітного палацу.

— Гадаю, витримають. А втім, — додав інженер, — ми будемо діяти обережно.

Сайрес Сміт зразу визначив, що їхнім гарматам ціни немає, — неспроста він був знавцем артилерійської справи. На їхнє виготовлення пішли найкращі гатунки сталі, заряджалися вони з казенної частини, стріляли великими ядрами, а отже, били на далеку відстань. Як відомо, далекобійність гармати тим більша, чим довша траєкторія польоту ядра, а довжина траєкторії залежить від початкової швидкості снаряда.

— А початкова швидкість, — пояснив Сайрес Сміт друзям, — пропорційна закладеній кількості пороху. Таким чином, при виготовленні артилерійських гармат найголовніше — якість металу, який мусить мати максимальний опір, а сталь, безумовно, найтвердіша з усіх металів. Тому я вважаю, що наші гармати без ризику витримають розширення газів піроксиліну і покажуть себе з найкращого боку.

— Гаразд, перевіримо. Може, й справді так, — відповів Пенкроф.

Нічого й казати, що всі чотири гармати утримувалися в чудовому стані. Відтоді, як їх витягли з води, Пенкроф, не шкодуючи сили й часу, натирав їх, змащував жиром, полірував, чистив затвори, замки, затисні гвинти. Тепер гармати блищали так, ніби стояли на борту морського фрегата Сполучених Штатів.

Отож того дня у присутності всіх колоністів, а також дядечка Юна і Топа було випробувано по