Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса

могли прикрасити Олексія в очах бандитів. Якщо ж Цяця почне плескати язиком і це докотиться до Шаворського, провал неминучий: у «хазяїна» зовсім інші дані про біографію Олексія.

Олексій намагався згадати, який був вираз обличчя у Цяці, коли той побачив його. Наче байдужий. А втім, спробуй розберись: пика у Цяці, немов окіст, нічого не відбиває!..

Вони спустилися до порту. Поблизу Потьомкінських сходів Микоша зупинився і почекав приятелів.

Коли всі підійшли, він звелів Олексієві залишитися з ним, а решті йти до елеватора в обхід, зайняти зручні місця і чекати. Коли спалахне і збіжиться натовп, зчинити паніку. Головне ж, заважати гасити.

— Загориться дужче, тоді змивайтеся, — хрипким голосом напучував він. — Якщо наскочать чекісти, можна й постріляти. Одначе не дуже! Ей, Гоша, чуєш ти мене? Не дуже бешкетуй! Нехай Одеса думає, що ми тут ні при чому.

— Не вчи вченого… — відказав Гоша, мабуть, великий любитель постріляти.

— На нас з тобою найбільш відповідальний факт, — заявив Микоша, коли вони з Олексієм лишилися самі. — Хома заб'є пожежний кран. Такий собі добрячий дубовий клинчик!.. Хлопчики попрацюють у натовпі. А ми у відповідальний момент підпалимо в іншому місці.

— А навіщо?

— Не втямиш? Та щоб вони побігали туди й сюди! Втямив?

— Ага…

— Тримай! — Микоша сунув у руки Олексієві бідон. — І почапали швиденько.

… Вони пробиралися якимись одному Микоші відомими переходами. Звертали в провулки, перелазили через паркани, обходили склади і покинуті майстерні, йшли шпалами портових залізничних колій. Скоро Олексій перестав орієнтуватися, де вони перебувають, і намагався тільки не втратити з очей Микошу.

Поминули якийсь пустир, і дорогу перетнув кам'яний мур, укріплений товстими контрфорсами. За ним виникла тінь величезної будівлі. Елеватор.

В одному місці мур було зруйновано. Темнів широкий пролом з гострими зубчастими краями. Микоша зупинив Олексія.

— Тут, — шепнув він. — Підходяще: все побачимо, як у театрі…

Олексій поставив бідон і оглянувся.

За пустирем скупчилися житлові будинки. В них де-не-де ще світилися вікна.

Зліва, одразу за огорожею елеватора, починалася простора територія вантажної пристані. Чути було, як далеко-далеко за молом шумлять хвилі. Свіжий нічний вітер гуляв по пустирю, ворушив сміття…

Тепер треба було запастися терпінням і чекати стільки, скільки треба Микоші, щоб усвідомити провал задуманого бандитами підпалу.

Вони сіли на землю біля пролому. Микоша присунувся до Олексія.

— А вітерець же добрячий, га? — зашепотів він голосно, навіть не дбаючи про обережність, — Роздмухає хіба ж так! Ох, і погріються нині комісари!

— Послухай, — сказав Олексій, — ти мені скажи: на елеваторі свої люди, чи що?

— А то ж як! — охоче відгукнувся Микоша. — Головний комірник. Хазяїн йому англійськими фунтами заплатив, можеш собі уявити? Інакше ні за що не згоджувався.

— Але згодився ж?

— Згодився… Дві третини наперед, решту — потім.

— А як він усе це облагодив?

— Ну, дуже просто. Найняв Хомку і ще двох биндюжників з наших зерно возити. Вони йому й завезли під мішками ні багато, ні мало — тридцять сулій гасу.

— Тридцять сулій? — недовірливо повторив Олексій. — Майстер же ти на вигадки!

— А на біса мені! — щиро здивувався Микоша. — Правду кажу. Потерпи трошечки, побачиш, як спалахне.

Помовчавши трохи, Олексій спитав:

— Комірник сам і підпалить?

— Тю! Дуже йому треба!.. Комірник, гад, ниньки дома сидить, грошики лічить…

Микоша раптом осікся.

По двору хтось ходив. Олексій затамував подих: це могли бути чекісти.

У темряві за стіною жеврів вогник цигарки. Троє чоловіків пройшли повз пролом. Один сказав:

— Поспати треба. Вранці два пульмани розвантажувати…

Мабуть, це були робітники з елеватора. Як тільки їхні кроки затихли далеко, Микоша іронічно просичав:

— Ти чуєш, він ще турбується, що треба розвантажувати! Завтра він шукатиме полицю, куди зуби покласти!..

Олексій подумав, що так би воно, певно, і було, якби бандитам пощастило підпалити елеватор. Тисячі робітничих сімей не одержали б хлібної пайки. Тисячі людей, дітлахів!.. Їх завтрашній день — у тій будівлі, що темніє попереду, в хлібних засіках, куди бандити завезли тридцять сулій гасу… Олексій відчув, як до горла клубком підступає ненависть…

«Спокійно! — наказав він собі. — Спокійно. Не розпускати нерви. Всі дістануть сповна, почекай-но!..»

Більше вони не розмовляли.

Минуло ще з півгодини, стало прохолодно. Вітер то стихав, то здіймався знову.

Раптом Микоша піднявся на ліктях і потягнув носом.

— Чуєш?

Олексій понюхав повітря і відчув тільки кислий запах давно не митого тіла, що йшов від Микоші.

— Ні біса немає, — сказав він, — приснилося тобі.

Микоша ще посопів, унюхуючись, і ліг. Але через хвилину знову підвівся.

— Та що тобі, заклало? Тхне!..

І тут Олексій справді відчув тонкий, ледве вловимий запах горілого.

У нього похололо всередині. Він оглянувся на пустир, чи не горить там щось. Може, від житла принесло?

Але на пустирі було чорно. В будинках погасли останні вогники.

А запах ставав усе виразніший, усе густіший. І раптом притихлий було вітер кинув в обличчя теплу задушливу гіркість диму…

— Тепер чуєш? — збуджено прохрипів Микоша. — Почалося!..

Олексій схопився, кинувся до пролому.

З боку моря швидко рожевіло повітря, і на його фоні вимальовувалися чіткі контури будови з кривою галереєю зернопідйомника. Темрява над нею коливалася, змінювала обриси, і з кожною секундою було все більш помітно, що це не темрява, а дим, який густою масою підіймався в небо…

Олексій усе ще не вірив, усе ще сподівався чогось. Але ось, розбиваючи тишу на дрібні осколки, у дворі елеватора зачастив пожежний дзвін…

Усе переплуталося в Олексієвій голові. З місива спливла одна, страшна своєю незаперечністю думка: зрада! Олов'яников не дізнався про те, що готується підпал. Попередження Олексія не дійшло до нього!..

Що ж тепер робити? Бігти рятувати те, що ще можна врятувати? А Микоша?

Притиснувшись до пролому, Микоша жадібно дивився вгору, туди, де над дахом елеватора ось-ось мало вихопитися відкрите полум'я.

Заграву помітили в різних кінцях міста. Десь поблизу заревів фабричний гудок. На нього відгукнулися гудки з Пересипу і вокзалу. Вдарили на сполох на дзвіниці жіночого монастиря, і густий протяжний дзвін розлігся над сонною Одесою.

— Час! — Микоша одірвався від стіни, повернув до Олексія застигле в задоволеній гримасі обличчя. — Зараз другого півня пустимо! Вони в нас побігають!

— Постривай!.. — вимовив Олексій.

Він ще не уявляв, що робитиме. Знав тільки, що Микоші треба перешкодити…

— Чого чекати? Саме час! Де цебрик?

Він знайшов бідон, схопив його і наказав:

— Гайда за мною! Живо!

— Та почекай же ти!..

Микоша тільки рукою махнув.

Полум'я, нарешті, вирвалось, освітивши пустир і куші будівельного сміття. Микоша довгими котячими стрибками біг до будинків, які стояли віддалеки.

Плутаючись у подертій підкладці, Олексій