Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

— Ох, Шарлю, ти виварюєш воду з мене! Бозна-коли. Я зовсім про це забула, таке враження, що ти нагадуєш мені про це навмисне. Що ж, ти чоловік доскоцький, — чи то здуру, чи то навмисне ущипнула вона його.

— Я прагну лише з'ясувати, чи було це до нашого знайомства, чи після. Питання цілком слушне. Це відбувалося тут, у цій кімнаті? Чи не скажеш ти, якого саме вечора, щоб я точно міг пригадати, що я робив того вечора? Адже погодься, Одетто, рибко моя, ти ж не могла забути — з ким саме?

— Далебі, я не знаю! Здається, ввечері, у Булонському лісі, коли ти приїхав з нами на острів. Ти обідав у принцеси де Лом, — сказала вона, зрадівши, що пригадала точну подробицю, яка свідчила про її правдивість. — За сусіднім столиком сиділа жінка, з якою я вже дуже давно бачилася. Вона звернулася до мене: «Ходімо он за ту скелю, помилуємося, як грає на волі місяць». Я позіхнула і відповіла їй: «Ні, я втомилася, мені і тут добре». Вона стала переконувати мене, що сьогодні місячне сяйво особливо ефектне. Я їй сказала: «Вигадка!» Я добре бачила, чого їй хотілося.

Одетта розповідала підсміюючись, чи то тому, що це здавалося їй цілком природним, чи то аби показати, що не надає цьому ніякої ваги, чи то зі страху, як би її личко не набуло провинного виразу. Але, глянувши Сваннові в живі очі, вона змінила тон:

— Жорстокий! Тобі подобається мучити мене, змушувати мене брехати, — от я й брешу, щоб ти дав мені спокій.

Цей другий удар, завданий Сваннові, був ще дошкульніший, ніж перший. Сванн зроду не гадав, що це сталося так недавно, майже перед його очима, а він нічого не помітив, що це належало не до минулого, якого він не знав, що це відбувалося вечорами, які він добре пам'ятав, які він проводив з Одеттою, про які, як йому здавалося, він знав усе, і в яких тепер, коли він на них озирався, він бачив щось підступне й жорстоке; в їхніх вечорах раптово розверзлося провалля — той проміжок часу на острові у Булонському лісі. Одетта була дуркувата, але вона вирізнялася чарівливою щирістю. Вона розповіла, вона відіграла цю сцену з такою безпосередністю, що Сванн, важко сапаючи, бачив усе: Одеттине позіхання, скелю. Він чув, як вона — гай-гай, весело! — відповіла: «Вигадка!» Він відчував, що вона більше нічого не скаже йому сьогодні, що зараз нема чого розраховувати на її подальше самовикриття. Помовчавши, він сказав їй: «Бідна моя ясочко, пробач мені, я бачу, що роблю тобі прикрість, уже по всьому, більше я не думатиму про це».

Але Одетта бачила, що його погляд утуплений у незнане, утуплений у минуле їхнього кохання, суцільне, досі згадуване з радістю, бо воно йому марилося невиразно, а нині розірване, наче від поранення, цією хвилиною на острові у Булонському лісі, при блиску місяця, по обіді у принцеси де Лом. Але Сванн звик вважати, що життя прецікаве, звик захоплюватися цікавими відкриттями, які можна було робити в ньому, і, навіть, знаючи, що такого болю йому не витерпіти довго, Сванн казав собі: «Життя воістину дивовижне і таїть у собі стільки несподіванок! Мабуть, нецнота поширена більше, ніж ми гадаємо. Ось, візьмімо, жінка, якій я так вірив, яка видається такою наївною, такою порядною, хай навіть легковажною, але принаймні нормальною і здоровою. Діставши нечуваний нашепт, я допитую її, і те дещо, в чому вона признається, відкриває мені куди більше, ніж я міг підозрювати». Але обмежитися цими безсторонніми міркуваннями він був ще не в силах. Він намагався точно визначити цінність Одеттиної розповіді, щоб з'ясувати, чи часто у неї це було і чи повториться ще. Він повторював собі її слова: «Я добре бачила, чого їй хочеться», «Двічі або тричі», «Вигадка!», але вони спливали в його пам'яті не беззбройні: у кожного був ножака, і кожне завдавало удару. Довший час, наче хворий, якому несила втриматися, щоб раз у раз не робити руху, що завдавав болю, Сванн приказував: «Мені і тут добре», «Вигадка!», але біль був такий пекучий, що зрештою він умовк. Він дивом дивувався, що вчинки, до яких досі він ставився так легко, так добродушно, нині здавалися йому серйозними, як небезпечна хвороба. Він міг би попросити багатьох жінок, щоб вони простежили за Одеттою. Але чи можна було розраховувати, що вони стануть на його нову точку зору, чи не втримаються вони на тій, на якій він сам стояв досі, на тій, з якої він дивився на свої Галантні пригоди, чи не скажуть вони йому зі сміхом: «Бридкий ревнивець! Самому можна, а іншим — зась?» Яка ляда нараз під ним опустилася (під ним, який черпав з кохання до Одетти лише витончені розкоші), з тим, щоб скинути його у той новий круг пекла, звідки він не бачив ніякого виходу для себе? Сердешна Одетта! Він її не проклинав. Вина її була невелика. Хіба не розповідала вона йому, що рідна мати в Ніцці продала її, ще майже дівчам, багатому англійцеві. Але яка гірка правда відкривалася тепер для Сванна у рядках із «Щоденника поета» Альфреда де Віньї, які раніше він читав геть байдуже: «Коли ми закохуємося в жінку, ми повинні спитати себе: «Хто її оточує? Як вона жила раніше?» Щастя всього його життя залежить від цього». Сванн дивувався, що найзвичайнісінькі фрази, проказувані ним подумки: «Вигадка!», «Я добре бачила, чого їй хотілося», могли завдавати йому такого болю. Але він розумів, що то були не просто фрази, а риштування, на якому трималися ладні в будь-яку хвилину відновитися муки, яких він зазнавав, слухаючи Одеттину розповідь. Але він знову саме тепер терпів ті самі муки. Нині йому вже не зарадило те, що він знав, нині йому вже ніщо не зарадило б, навіть якби з часом він щось забув, щось простив, — щоразу, коли він подумки повторював Одеттині слова, колишнє страждання знову обертало Сванна в того, ким він був до розмови з нею: ні з чим не обізнаним, довірливим у всьому; щоб Одеттине визнання могло добити Сванна, безжальні ревнощі знову ставили його у становище людини, яка нічого не відає, минуло вже кілька місяців, а ця стара історія все ще вражала його, як новина. Сванн дивувався страшній відбудовній потузі своєї пам'яти. Лише потому як ця вироблювачка ослабне, бо її плодючість з віком спадає, він міг сподіватися, що його мука вщухне. Але коли здатність, яку мали Одеттині