Стівен Кінг - Доктор Сон

5

Він знайшов канал між ними, слідуючи за повільною течією її думок. Він побачив кам’яне колесо, бо його візуалізувала Абра, але сама вона була надто слабкою і дезорієнтованою, щоб його зрушити. Вона докладала всіх сил, які змогла зібрати, аби лиш тримати відкритим свій кінець прогону. Так він зміг увійти в її розум, а вона в його. Але здебільшого він усе ще залишався в «Сабурбені», де фари зустрічних машин перебігали по стібаній стелі. Світло… темно… світло… темно.

А колесо було таким важким.

Звідкись почувся стукіт і голос:

— Виходь, Абро. Час минув. Пора рушати.

Це її налякало, і в неї знайшлося ще трішечки додаткової сили. Колесо почало рухатись, втягуючи його глибше у пуповину, що поєднувала їх. Це було найдивовижніше відчуття з усіх, які переживав Ден у своєму житті, звеселяюче, попри всю жахливість ситуації.

Десь там, на далекій відстані, він почув, як Абра каже:

— Просто дай мені ще одну хвильку. Я мушу поміняти тампон!

Дах Джонового «Сабурбена» почав повзти геть. Обертатися геть. Далі темрява, відчуття перебування в якомусь тунелі, де в нього навіть вистачило часу подумати: «Якщо я заблукаю тут, я ніколи не зможу звідси вибратися. Я закінчу десь, у якомусь психіатричному закладі з тавром безнадійного кататоніка».

Але потім світ поповз на місце, тільки воно не було вже тим самим місцем. «Сабурбен» зник. Ден опинився у смердючому туалеті з нечистими синіми кахлями на підлозі й оголошенням біля рукомийника: «ВИБАЧТЕ. ВОДА ТІЛЬКИ ХОЛОДНА». Він сидів на унітазі.

Не встиг він навіть подумати про те, що треба встати, як двері вибухово розчахнулись, аж тріснуло кілька старих кахлин, і досередини швидко ввійшов якийсь чоловік. Виглядом близько тридцяти п’яти, з абсолютно чорним, зачесаним назад волоссям, з грубим, але по-своєму вродливим якоюсь кістлявою карбованістю обличчям. У руці він тримав пістолет.

— Поміняти тампон, кажеш, еге ж, — промовив він. — Звідки він у тебе взявся, Золотоволоско, ховала у себе в кишені штанів? Хіба що так, бо твій рюкзак залишився далеко звідси.

(«скажи йому, що я казала йому не називати мене більше так»)

Ден сказав:

— Я тобі казала, не називати мене так більше.

Крук застиг, дивлячись на дівчину, яка сиділа на унітазі, похитуючись з боку в бік. Хитає її через наркотик. Це ясно. Але що це вона так говорить? Це також від зачмелення?

— Що сталося з твоїм голосом? Він у тебе наче не зовсім твій.

Ден спробував здвигнути дівчинковими плечима і спромігся тільки смикнути одним з них. Крук ухопив Абру за руку і ривком звів Дена на Абрині ноги. Це було боляче, і вона скрикнула.

Десь — за милі й милі звідси — хтось ледь чутно закричав: «Що відбувається? Що я мушу робити?»

— Вези, — сказав він Джону, в той час як Крук потягнув його крізь двері. — Просто вези.

— О, я повезу, авжеж, — відповів Крук і з силою увіпхнув Абру до пікапа, під бік хропучого Біллі Фрімена. А потім ухопив жмут її волосся, намотав собі на кулак і потягнув. Ден заверещав Абриним голосом, розуміючи, що цей голос не зовсім її. Майже, проте не зовсім. Крук чув різницю, але не розумів, у чому справа. От жінка в капелюсі зрозуміла б; це саме жінка у капелюсі ненавмисне показала Абрі трюк з міньбою розумами.

— Але перш ніж ми помчимося, ми досягнемо розуміння. Більше жодної брехні, ось яке мусить бути розуміння. Наступного разу, якщо ти збрешеш своєму татусеві, цей стариган, що мені тут хропе, стане мертвим м’ясом. І я не витрачатиму на нього мікстуру. Я з’їду на якийсь дачний путівець і пущу йому кулю в черево. Так це триватиме довше. Щоб ти наслухалася його криків. Ти все зрозуміла?

— Так, — прошепотів Ден.

— Дівчинко, я на це дуже збіса сподіваюся, бо не жую одну й ту саму жуйку двічі.

Крук затріснув двері й швидко пішов навкруг машини на водійське місце. Ден заплющив Абрині очі. Він думав про ложки на святкуванні дня народження. Про відкривання й закривання шухляд — про це також. Абра була надто слабкою фізично, щоб боротися з чоловіком, який вже сів за кермо і заводив двигун, але частина її була потужною. Якщо він зможе знайти цю частину… частину, яка рухала ложками і відкривала шухляди, і грала музику нізвідки… частину, яка писала на його класній дошці за милі й милі звідси… якщо він зможе її знайти, а потім ще й зможе нею керувати…

Як Абра була візуалізувала собі жінку-воїна зі списом, на жеребці, так Ден візуалізував тепер комутаційний блок, що міститься в якійсь кімнаті на стіні. Якісь його регулятори керують її ногами, якісь руками, якісь стенанням плечей. Проте значно важливішими були інші. Він мусить змогти їх потягнути; він має в собі принаймні почасти ту саму електричну схему.

Пікап поїхав, спершу задом, потім розвернувся. За якусь мить вони знову опинилися на дорозі.

— Оце правильно, — промовив Крук. — Спи собі. Про що ти к чорту думала там, що збиралась зробити? Стрибнути в унітаз і змити себе…

Його слова затухли, бо знайшлися регулятори, які шукав Ден. Особливі регулятори, такі, що з червоними ручками. Він не знав, чи вони насправді існують там, чи під’єднані до Абриних сил, чи це він просто грається в якийсь ментальний пасьянс. Він знав тільки, що мусить спробувати.

«Засяй», — подумав він і потягнув їх усі.

6

Пікап Біллі Фрімена уже від’їхав миль за шість чи сім від автозаправки, рухаючись у західному напрямку крізь темряву сільського Вермонту, коли Крук відчув перший біль. Це було так, ніби маленькою срібною дужкою йому окільцювало ліве око. Кільце було холодним, давило. Крук підняв руку, щоб його торкнутися, але ще до того воно встигло сковзнути правіше, заморозивши йому перенісся, наче уколом новокаїну. А тоді охопило також і праве око. Відчуття, ніби при очах металевий бінокль.

Або на очах кайданки.

Тепер в нього почало дзвеніти у лівому вусі, і раптом задерев’яніла ліва щока. Він повернув голову й побачив, що дівчинка на нього дивиться. Широко розплющеними очима, не змигаючи. Вони анітрішки не здавались причмеленими. Більше того, вони не здавались її очима. Вони виглядали старшими. Мудрішими. І такими ж холодними, як зараз його обличчя.

(«зупини машину»)

Крук одягнув на голку ковпачок і відклав шприц, але так само тримав у руці пістолет,