Кейт Мосс - Гробниця

Леоні рвучко зупинилась, і думки її потекли в іншому напрямку. Поглянувши на свого милого й привітного хазяїна, вона плюхнулась у крісло.

— Гаразд, припустімо, що я з усім цим погоджуюсь, але ж до чого тут колода карт, мосьє Беяр? Якщо я вас правильно зрозуміла, вони можуть бути силою, спрямованою як на добро, так і на зло — залежно від обставин їхнього використання?

— Саме так. Так само, як, скажімо, меч, що може бути як знаряддям добра, так і знаряддям зла. І таким його робить рука, котра його тримає, а не сама криця, з якої він зроблений.

Леоні кивнула.

— А звідки походять карти? Хто перший намалював їх і для чого? Коли я вперше прочитала написане моїм дядьком, то зрозуміла, що він твердить про начебто здатність малюнків на стінах гробниці якимось чином полишати свої місця й утілюватися в картах.

Одрік Беяр посміхнувся.

— Якби це було так, мадемуазель Леоні, то існувало б лише вісім карт, а не повна колода.

Серце Леоні занило.

— І справді так. Я якось про це не подумала.

— Хоча, — додав він, — дещиця правди у ваших словах є.

— У такому разі, мосьє Беяр, чому на стінах видно саме ті вісім зображень? — Зелені очі Леоні знову заяскрились ентузіазмом. — Може, ті вісім зображень на стіні каплиці якраз і притягнув до себе мій дядько? Може, в іншій ситуації й під час іншого сеансу зв’язку між світами на стінах могли б проступити зовсім інакші зображення?

На обличчі Одріка Беяра повільно розпливлася поблажлива посмішка.

— Карти меншого достоїнства, іншими словами — прості гральні карти, уперше з’явилися в ті лихі часи, коли люди, спонукані релігією до вбивств, гноблення та викорінення єресі, укинули світ у кривавий хаос.

— Це ви про альбігойців? — спитала Леоні, пригадавши розмови між Анатолем та Ізольдою про трагічні події тринадцятого сторіччя в Лангедоку.

Старий заперечно похитав головою.

— Гай-гай, мадемуазель А еоні! Якби ж то жорстокі уроки засвоювались доволі швидко! На жаль, це не так.

Раптом Леоні, враженій нотками значущості в голосі Беяра, здалося, ніби за його словами сховано мудрість, що сягає вглиб століть. І їй, доти байдужій до історії, раптом страшенно закортіло дізнатися більше про події минулого, про те, як один наслідок тягнув за собою інший.

— Я маю на увазі не альбігойців, мадемуазель Леоні, а пізніші релігійні війни, конфлікти шістнадцятого сторіччя між католицьким домом Гізи й гугенотським домом Бурбонів — назву його так для простоти пояснення. — Беяр розпачливо здійняв руки вгору та знов опустив їх. — Як зазвичай — і, гадаю, так буде завжди, — релігійні вимоги неодмінно супроводжувались вимогами майновими й територіальними.

— І карти з’являються саме в той історичний період? — хутко промовила Леоні.

— Початкові п’ятдесят шість карт, придумані для того, щоб скоротати довгі зимові вечори, переважно наслідували традицію італійської гри тароччі. За сто років до подій, що про них я розповідаю, італійський двір і знать започаткували моду на такі розваги. Коли ж постала Республіка, фігурні карти змінили Хазяїн та Хазяйка, Дочка й Син — ви вже мали змогу самі в цьому пересвідчитись.

— Дочка мечів, — сказала Леоні, пригадавши малюнок на стіні гробниці. — А коли саме це сталося?

— Тут бракує ясності. Приблизно в той самий час, коли у Франції безневинна гра Таро перетворилася на дещо інше. На систему віщування, спосіб сполучення видимого та відомого з незримим та незнаним.

— Отже, колода Таро завжди була в маєтку Домен?

— Ті п’ятдесят шість карт були, скоріше, власністю дому, якщо так можна висловитись, а не осіб, що в ньому мешкали. Древній дух місцевості добре попрацював над цією колодою, легенди та чутки теж приклались і внесли свою дещицю. Розумієте, карти наче лежали, чекаючи на того, хто замкне ланцюг.

— Тобто на мого дядька, — сказала Леоні, і це прозвучало як ствердження, а не як запитання.

Беяр кивнув.

— Ляскомб читав книги, що їх видавали в Парижі віщуни-картярі: стародавні твори Антуана Кур де Жебелена, сучасні твори Еліфаса Леві та Ромена Мерлена. І вони його заворожили. До успадкованої ним колоди карт він додав двадцять дві карти великого аркана, тобто карти, що провіщають кардинальні повороти в житті й те, що стосується Потойбіччя. Ті ж із них, які Ляскомб хотів викликати, він зобразив на стінах гробниці.

— Мій покійний дядько намалював двадцять дві додаткові карти?

— Так. — Беяр трохи помовчав. — Значить, ви, мадемуазель Леоні, цілком повірили в те, що за допомогою карт Таро — у конкретному місці та за певних сприятливих обставин — можна викликати демонів і злих духів?

— Не знаю, добре це чи погано, мосьє Беяр, проте я дійсно в це повірила. — Леоні на мить замовкла. — Однак я не розумію ось чого: яким чином карти керують духами?

— Та ні, не керують, — швидко відповів Беяр. — Саме в цьому й полягала помилка вашого дядька. Карти здатні викликати духів, але вони не спроможні ними керувати. Усі потенційні можливості криються в образах — характер людини, її бажання, добро та зло, усі наші тривалі й заплутані життєві історії, — однак коли їх вивільнити, то вони починають жити власним життям.

— Щось я не зовсім утямила, — насупилась Леоні.

— Зображення на стінах — то є відбитки останніх карт, викликуваних у цьому конкретному місці. Проте якщо комусь судилося — дотиком пензля — відобразити риси тієї чи цієї карти, то вони набудуть інших властивостей, розкажуть зовсім інші історії.

— А це стосується усіх карт і повсюдно? — спитала Леоні. — Чи лише в Домен, у гробниці?

— Це, мадемуазель, є унікальним поєднанням образу, звуку й духу місцевості. Саме цієї місцевості, — пояснив Беяр. — Водночас місце саме по собі теж впливає на карти. Наприклад, Сила тепер асоціюється конкретно з вами. Завдяки вашому вмінню малювати.

Леоні недовірливо глянула на нього.

— Але ж я й досі не бачила карт на власні очі. Та й малювала я не самі карти, а лише те, що побачила на стінах.

Беяр спокійно усміхнувся.

— Не все й не завжди є сталим та незмінним, мадемуазель. Окрім того, ви не тільки себе зобразили на картах, еге ж? Ви намалювали також своїх брата й тітку.

Леоні спалахнула рум’янцем.

— То є просто малюнки на спогад про наше перебування в маєтку.

— Можливо, — схилив голову набік Беяр. — Через ці малюнки ваші історії проживуть довше, аніж ви особисто матимете змогу розповідати їх.

— Ви лякаєте мене, мосьє Беяр! — різко зауважила Леоні.

— Я ненавмисне.

Леоні трохи помовчала, перш аніж поставити запитання, що не давало їй спокою відтоді, як вона