Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

нас розіграти. Ми обговорювали такі розіграші на зібраннях і дійшли висновку, що вони контрпродуктивні й потенційно небезпечні.

Пітер кивнув, перевівши увагу на місцевість попереду. Видно було погано, не тільки через яскраве сонячне сяйво, а й через густий туман, що вирував при землі, розіславшись на сотні метрів, наче хмара примарного перекотиполя. Зір його викидав коники: здавалося, попереду, виринаючи з туману, рухаються якісь темні, нечіткі об’єкти, але за мить виявилося, що це острівці рослинності, яка скромно чіплялася корінням за грунт.

Юрмисько людей зійшло з асфальту і ступило на м’яку землю. Пітер оглянув передні ряди аміківців і зауважив, хто йшов першим. То був Станко, хлопчина з їдальні. Його довготелеса постать рухалася напрочуд зграбно; довгі руки метлялися вільно й невимушено. Зненацька Пітер збагнув, як дивно, зважаючи на обставини, що у Станка в руках немає ніякої зброї. Власне... ні в кого не було. Власне... власне кажучи, а хіба Пітер узагалі бачив пістолет, відтоді як опинився на Оазі? Невже ця громада справді живе без зброї? Невже таке може бути? Якщо це так, то це просто дивовижно... Але, з іншого боку, чи ж розумно так легковажити безпекою? Хіба не траплялося тут випадків, коли вийти без рушниці в руках було би повним божевіллям? Хто дозволив цю всезагальну вилазку людей, озброєних лише цікавістю? Чи не йдуть вони всі бува на зустріч смерті, приречені бути затоптаними або роздертими на шматки лютими звірами?

Відповідь не забарилася. Вітерець відігнав туман, перед очима постала широка смуга чистого поля, і зненацька проступила хмара, чи то отара, якихось істот, що наближалися, — штук вісімдесят-сто. Хтось із аміківців гучно видихнув, дехто загукав, хтось тихо щось забубонів — кожен відповідно до своєї вдачі. А потім залунав неминучий сміх. Тварини були завбільшки з курей. Ба навіть із курчат.

— Ну ви тільки-но подивіться на це! — протягнув, сяючи усмішкою, Станко.

Істоти здавалися напівптахами, напівссавцями. Оперення вони не мали, голий покрив їхнього тіла був рожевий і шкірястий, поцяткований сірим. Голови, схожі на качині, похитувалися влад із їхнім перехнябистим кроком. По боках звисали кволі рудиментарні крила, що трохи смикалися від руху, але загалом мляво теліпалися, наче вивернуті зі штанів кишені. Їхні тушки, округлі, наче горщики, були напрочуд тлустими, а хода — поважною і кумедною.

— Не ві-і-і-і-ірю своїм очам! — почувся голос Бі-Джи.

Пітер очима відшукав його в натовпі, але між ними було з десяток людей, і розштовхувати їх було б неввічливо.

Наче за спільною мовчазною згодою, усі спинилися, щоб не наполохати тварин. А зграя все наближалася перехильцем, очевидно не переймаючись чужопланетними глядьками. Їхні товсті тушки не сповільнювали кроку і просувалися вперед покволом, але неухильно. Здалеку було незрозуміло, скільки кінцівок під їхніми черевцями, дві чи чотири. Коли тварини підбігли ближче, виявилося, що в них чотири коротеньких ноги, м’язистих і дужих, зовсім не подібних на пташині. Лапи, схожі на ласти, були вкриті пухом, значно темнішим, ніж решта тіла, і через це здавалося, ніби тваринки взуті в черевики.

— Ой, які ж вони няшні! — вигукнув хтось.

— Та не те слово! — відгукнувся хтось інший.

Зблизька голови тварин були вже не так подібні до качиних, їхні дзьоби були м’ясистіші й трохи обвисали, як собачі морди. Крихітні, близько посаджені, порожні оченята справляли враження крайньої тупості. Тварини не озиралися по боках, не дивилися одне на одного — їхній погляд було спрямовано тільки вперед. І на своєму шляху, куди б він не вів, вони мусили проминути аміківську базу. Тварини не видавали ніяких звуків, окрім приглушеного розміреного чалап-чалап-чалап.

— І як ми назвемо цих тварючок? — запитав хтось.

— Куроверти!

— Каченяшки!

— А як щодо «товстюхів»?

— Сіренята!

— Ксеноссавці!

— Млявики!

— Обід!

Знявся шквал реготу, але хтось одразу ж загорлав:

— Навіть і не думай про це, Пауелле!

— Може, хоча б одненького спробуємо? — запропонував Пауелл.

— А що як вони мають високорозвинений інтелект?

— Не сміши мене.

— А може, тубільці вважають їх священними.

— А хто взагалі сказав, що вони їстівні? — почувся жіночий голос. — Може, вони отруйні, як бозна-що.

— Вони прямують до Міста Потвор, — указав рукою Станко. — Якщо їх можна їсти, зрештою, вони будуть у нас. Ну, тобто нам їх дадуть. І все буде кошерно.

— Що ти маєш на увазі — «кошерно»?

— Я не... я кажу, що тоді в цьому не буде нічого непорядного. Просто частина звичної угоди.

— Які ж ви всі огидні! — зауважив іще один жіночий голос. — Як ви тільки можете думати про те, щоб з’їсти цих малюків? Хіба ж вони не гарнюні?

— Гарнюні? Ці овочі? Поглянь їм в очі. У них у мозку три звивини, не більше.

— Може, вони кусаються?

Отак вони й стояли, жартували й раділи як діти, доки чудернацька процесія посувалася повз них.

— Агов, Пітере! Як воно, братухо?

То був Бі-Джи. У веселому гуморі, хоч і мав потребу скористатися серветкою: судячи з вершкових «вус», що облямовували його верхню губу, цей вихід на прогулянку очевидно заскочив Бі-Джи під час того, як він їв чи пив щось біле й пінисте.

— У мене все гаразд, Бі-Джи, — відказав Пітер. — Трохи втомлений. А в тебе як справи?

— Усе торчком, старий, усе торчком. Ну ти скажи, хіба ці чуваки не прикольні? — Він указав на зграю тварин, що посувалася повз них, погойдуючи гладкими задками і не порушуючи строю.

— Неймовірне видовище, — погодився Пітер. — Я радий, що не пропустив його. Мені ніхто нічого не сказав.

— Передавали по гучномовцю, братухо. Голосно й чітко.

— У моїй кімнаті нічого не передавали.

— Ет, вони, напевно, вимкнули його у твоєму номері, старий. Із поваги до тебе. Тобі ж треба зосередитися на всіляких своїх духовних справах. Воно тобі треба, щоб хтось по п’ятдесят разів на день гудів над вухом: «Такий-то й такий-то, зайдіть, будь ласка, в кімнату номер двадцять п’ять!», або «Прохання всьому персоналу з’явитися на вантажний пост!», або «Перукар приймає одну годину в кімнаті номер дев’ять!», або «Агов, усі! Піднімайте свої дупи і хутко до виходу зі Східного крила, тому що до нас суне ватага кумедних маленьких чортенят!»?

Пітер усміхнувся, однак новина про те, що його відімкнули від системи загального оповіщення, стурбувала. Він і без того був відгороджений від життя мешканців бази.

— Що ж,