Немеш Іван - Світ Звіролісу, Немеш Іван

Розділ 70

 

Міла сиділа біля вогнища, відчуваючи, як хвилі напруги відлунюють у темряві. Вона знала, що відповідь була десь поруч, у її власних спогадах, але кожна спроба згадати щось важливе лише породжувала ще більше запитань.

— “Ваша пам’ять вже його зберігає”… — повторила вона пошепки.

Багряник стояв поруч, схрестивши руки на грудях.

— Що ти востаннє пам’ятаєш з того світу, звідки ти прийшла? — несподівано запитав він.

Міла підняла на нього погляд.

— Чому ти питаєш?

— Бо, можливо, ключ прихований не тут, а там.

Міла замислилась. Останнє, що вона пам’ятала перед тим, як потрапити сюди…

— Буря, — прошепотіла вона.

Багряник нахмурився.

— Що?

— Перед тим, як я потрапила сюди, була буря… Я була в лісі. Самотня. Я… тікала від чогось… ні, від когось…

Раптом її серце закалатало швидше.

— Це було важливо.

Вона спробувала відновити картину в пам’яті. Вітер, що гнув дерева, гучні удари грому… і чийсь голос. Голос, що кликав її.

— Вартовий зірок? — припустив Багряник.

Міла похитала головою.

— Ні. Це був інший голос. Але я… я не можу його впізнати.

Вона затремтіла.

— Це щось означає. Я це відчуваю.

Багряник сів поруч.

— Тоді ми маємо це з’ясувати до світанку.

Тим часом, у протилежному кінці табору, Драгнар і Раксар теж не могли заснути.

— Ти впевнений, що вони погодяться? — запитав Раксар, спостерігаючи за сином.

Ліор сидів трохи осторонь, здавалося, заглиблений у власні думки.

— Він зробить, що потрібно, — відповів Драгнар. — Але цього може бути недостатньо.

Раксар похмуро кивнув.

— Травоїдні не вірять хижакам, хижаки не довіряють травоїдним. Весілля — це символ, але чи справді він їх об’єднає?

Драгнар не одразу відповів.

— Якщо ні… тоді завтра ми всі загинемо.

Раксар стиснув кулаки.

— Ми не можемо цього допустити.

Але відповідь залишалася невідомою.

Ніч тягнулася, мов нескінченний шепіт часу. Міла відчувала, що вони наближаються до розгадки, але чогось усе ще бракувало.

— Що, як це не лише мої спогади? — раптом сказала вона.

Багряник підвів голову.

— Що ти маєш на увазі?

— Що, якщо ця таємниця пов’язана не тільки зі мною? Що, якщо хтось ще пам’ятає її?

Вона схопилася на ноги.

— Нам потрібно знайти когось, хто був тут, коли все почалося!

Багряник теж підвівся.

— Вартового?

Міла похитала головою.

— Ні. Хтось із мешканців цього світу. Хтось, хто знає правду.

Вона знову відчула той самий тиск у грудях, що й тоді, коли вперше ступила на цю землю.

— Бо якщо ми не знайдемо відповідь…

Багряник закінчив за неї:

— … третій світанок стане останнім.

Міла і Багряник швидко покинули табір, залишивши вогнище тліти позаду. Ніч уже згасала, і на обрії починав проявлятися блідий відтінок світанку. Вони не знали, скільки в них залишилося часу, але кожна хвилина була безцінною.

— Хто може знати правду? — прошепотіла Міла, крокуючи поміж високих трав, що шелестіли під ногами.

Багряник задумався.

— Є лише одна істота, яка жила ще до розколу, до першої війни між травоїдними та хижаками.

Міла різко повернула голову.

— Хто?

— Древній, — відповів він похмуро. — І якщо він ще живий, то, можливо, тільки він знає, що сталося насправді.

Міла завмерла.

— Ти хочеш сказати, що він… безсмертний?

— Ніхто не знає напевне, — відповів Багряник. — Але всі легенди говорять, що він був тут із самого початку.

Міла відчула, як холодний страх пробіг її спиною.

— І де нам його знайти?

— Останнього разу його бачили біля руїн старого храму, в Горах Забутих. Але до світанку ми туди не встигнемо.

Міла стиснула кулаки.

— Тоді нам доведеться діяти швидше.

Тим часом у таборі наростало напруження.

Раксар і Драгнар стояли поруч, спостерігаючи, як їхні народи — хижаки та травоїдні — все ще трималися на відстані один від одного.

— Це не спрацює, — пробурмотів Драгнар. — Вони не хочуть змін.

Раксар глянув на свого товариша.

— Або не хочуть визнавати, що ми всі стоїмо на краю загибелі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍