Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

чи страху. Вона безбоязно й рішуче чекала, поки почнеться суд. Спокійно позирала на суддів, спокійно в залу і збирала всю свою силу.

Першим підвівся Фуке-Тенвіль і прочитав обвинувальний висновок. Королева майже не слухала його. Вона знала вже всі ці закиди й вивчала їх учора разом зі своїм адвокатом. Жодного разу, навіть коли читали найжахітніше, не підвела вона голову, її пальці байдуже, «немов на клавесині», вигравали на бильці стільця.

Після нього виступили сорок один свідок, що згідно з присягою клялися говорити «без ненависті і страху правду, всю правду й саму тільки правду». Оскільки процес готували похапцем — в бідолашного Фуке-Тенвіля в ті дні було й справді чимало роботи, вже чекали своєї черги жирондисти, пані Ролан і сотні інших жертв, — то без будь-якої часової чи логічної послідовності безладно вивалювались найусякіші звинувачення. Свідки говорили то про події 6 жовтня у Версалі, то про 10 серпня в Парижі, про злочини до й після революції. Більшість із цих показань не мали ніякого значення, деякі були просто сміховинні, наприклад, Мійо, одна з покоївок, чула, як 1788 року герцог Куаньї сказав комусь, ніби королева переслала своєму братові двісті мільйонів; проте ще безглуздішим було твердження, ніби Марія Антуанетта носила два пістолети, щоб застрелити герцога Орлеанського. Двоє свідків під присягою заявили, що бачили королевині перекази до брата, проте самі ті вирішальні документи представити не могли; так само було й з листом, якого Марія Антуанетта нібито послала командирові швейцарської гвардії: «Чи можна цілком покластися на Ваших швейцарців, чи будуть вони відважні в разі потреби?» Не подали ані клаптика паперу, на якому було б щось написане рукою Марії Антуанетти, навіть у запечатаному пакунку, де були її речі, відібрані в Тамплі, не знайшли нічого підозрілого. Пасма волосся її чоловіка та дітей, мініатюрні портрети герцогині де Ламбаль та подруги дитячих літ ландграфині Гессен-Дармштадтської, записник, у якому були лише прізвища її лікарів і пралі, — жодна дрібничка не годилась для звинувачень. Отож прокурор знову повернувся до загальних обвинувачень, але королева була вже підготовлена й по змозі відповідала ще впевненіше і переконливіше, ніж на допиті. Зав’язалися десь такі дебати:

— Звідки ви брали гроші, за які збудували і обставили Малий Тріанон, де ви влаштовували гуляння й завжди виставляли себе богинею?

— На ці витрати було виділено певні кошти.

— Мабуть, ці кошти були значні, бо ж Малий Тріанон обійшовсь у величезні суми.

— Малий Тріанон, мабуть, справді обійшовсь у величезні суми, та ще й, може, більші, ніж я того хотіла. Мало-помалу втяглись у видатки. Принаймні я найдужче зацікавлена, щоб тут усе було з’ясоване.

— Хіба ж не в Малому Тріаноні ви вперше побачили пані де Лямотт?

— Я ніколи її не бачила.

— Хіба ж не стала вона вашою жертвою в сумнозвісній історії з кольє?

— Вона не могла нею стати, бо я не знала її.

— Отже, ви й далі наполягаєте, що були незнайомі з нею?

— Ні, я ні на чому не наполягаю. Я вам казала й далі казатиму тільки правду.

Якби взагалі зоставалась хоч якась надія, Марія Антуанетта мала б за неї вхопитися — свідки здебільшого були зовсім негодящі. Жоден із тих, кого вона боялась, не мав серйозних звинувачень, і вона захищалась усе впевненіше. Коли громадський обвинувач проголосив, що під її впливом колишній король робив усе, чого їй хотілося, вона відповіла: «Одне діло радити, а друге — робити». Коли під час розгляду справи голова суду вказав на те, що її пояснення суперечать зізнанням її сина, вона зневажливо відказала: «Восьмирічну дитину неважко примусити говорити все, чого від неї хочуть почути». Від справді небезпечних запитань вона затулялась обережним: «Не знаю, не пригадую». Отже, Ерман жодного разу не міг із тріумфом піймати її на тім, що вона каже неправду або ж суперечить сама собі; за ті нескінченні години йому ні разу не вдалося запалити миттєвий гнів, збурити ненависний гомін, зірвати патріотичні оплески, глядачі лише пильно слухали. Суд тягнувсь мов замулений, плиткий і повільний потік. Щоб оживити звинувачення, саме тепер було по­трібне вирішальне, справді нищівне зізнання. Ебер гадав, що своїм нелюдським обвинуваченням у кровозмішенні він усіх уразить і приголомшить.

Виступив наперед. Гучним, рішучим і переконаним голосом оголосив жахітне звинувачення. Та скоро зауважив, що цим неймовірним обвинуваченням не вірять, у залі ніхто лютим криком не виказав огиди до цієї розпусної матері, до жінки, що стала нелюдом, — усі німі, бліді й уражені. Й тоді цей бідолаха надумав подати ще одне надзвичайно витончене психолого-політичне пояснення: «Зрозумійте, — тлумачив цей йолоп, — що до злочинних любощів удавались не задля втіхи, а заради політичних міркувань, маючи намір фізично ослабити дитину. Вдова Капет сподівалася, що її син колись зійде на трон, і тоді завдяки такому крутійству вона здобуде собі право потурати ним».

Але дивно, навіть почувши таке історичне глупство, слухачі майже перелякано мовчать. Марія Антуанетта нічого не сказала й презирливо дивилась повз Ебера. Немов той знавіснілий бовдур говорив по-китайськи, вона й далі, не міняючись на виду, сиділа впевнено, незворушно й байдуже. Навіть голова суду удав, ніби й не чув того звинувачення. Зумисне не став допитуватися, що ж відповість на це знеславлена мати, — він уже помітив, яке гнітюче враження справило звинувачення в кровозмішенні на всіх присутніх, а надто на жінок, і квапливо перегорнув ці гидкі папери. Та, на лихо, серед присяжних знайшовся недоумкуватий вискочень і нагадав голові: «Громадянине голово суду, прошу звернути увагу, що підсудна нічого не сказала з приводу свідчень громадянина Ебера про те, що вона виробляла з сином».

Тепер уже судді не можна ухилятися далі. Всупереч власній волі він мусив запитати підсудну. Марія Антуанетта гордо підвелася й, повівши головою, — «тут, здавалось, підсудна стенулася», — писав навіть завжди такий сухий «Moniteur», — і з несказанним презирством голосно заперечила: «Якщо я не відповідаю, то лише тому, що сама природа не дозволяє відповідати на такі звинувачення проти матері. Я звертаюсь до всіх матерів, що, певне, сидять у залі».

І справді, потаємний гомін, образа й гнів покотилися залом. Селянки, робітниці, риботорговки й плетільниці затамували подих, вони відчули свій глибинний зв’язок: образили не просто одну жінку, а всю їхню стать. Голова мовчав, той допитливий присяжний потупив очі — всіх уразив болючий і гнівний голос обмовленої жінки. Ебер, не такий уже гордий своїм учинком, мовчки пішов на своє місце. Всі, — а може, й він теж, — відчули, що в найважчу для королеви годину його звинувачення обернулося