Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

такого сміливця, котрий би серйозно взявся захищати колишню королеву. Бо хто скаже хоча б єдине прихильне і щире слово, той з адвокатського місця притьмом перескочить на лаву підсудних.

Тепер, коли вже провели якусь подобу судового слідства, битий формаліст Фуке-Тенвіль може братися до роботи і складати обвинувальний висновок. Перо спритно і вправно ковзає по паперу: хто щодня виробляє цілі стоси обвинувачень, тому пишеться легко. Однак дрібний провінційний юрист уважає, ніби цей незвичайний випадок змушує його вдатися до певних поетичних прикрас: адже звинувачують королеву, тон має бути врочистіший і патетичніший, ніж тоді, якби хапали за карк просту швачку, що кричала «Vive le Roi!» І його писання починалось украй пишномовно: «Після перевірки доказів, переданих громадським обвинувачем, було встановлено, що, подібно до Мессаліни, Брунхільди, Фредеґунди й Катерини Медічі, що називали себе колись королевами Франції і чиї ганебні імена ніколи не зітре історія, Марія Антуанетта, вдова Людовіка Капета, відколи з’явилась у Франції, стала бичем і вампіром французького народу». Після такого незвичного історичного вступу — та все ж у часи Фредеґунди й Брунхільди у Франції ще не було королівства — пішли вже відомі обвинувачення, мовляв, Марія Антуанетта підтримувала політичні зв’язки з чоловіком, котрого звали «королем Богемії та Угорщини», передавала мільйони імператорові, брала участь в «оргії» охоронців, розпалила громадянську війну, віддала на погибель патріотів, зрадила закордону воєнні плани. Трохи пом’якшивши, подав звинувачення Ебера: «... вона така розбещена і злочинна, що, поглумившись з усіх людських і природних законів, не побоялася вдатись до розпусти зі своїм сином Луї Шарлем Капетом, — навіть тільки подумавши чи сказавши про це, ми вже здригаємось від жаху». Натомість новим і несподіваним було звинувачення, ніби від надмірної ницості й лицемірства вона сама, щоб переконати чужоземні держави в недоброму ставленні французів до своєї королеви, веліла друкувати й роздавати неприхильні до неї писання. Отже, за Фуке-Тенвілем, Марія Антуанетта сама поширювала лесбіянські памфлети Лямотт і безліч інших. На підставі всіх цих звинувачень Марія Антуанетта з підо­зрюваної зробилась уже обвинуваченою.

Ще й чорнило не висохло, а цей документ, що аж ніяк не був шедевром правничого мистецтва, передали захисникові Шово-Лагару, той одразу ж подався з ним у в’язницю до Марії Антуанетти. Звинувачена і її адвокат разом прочитали обвинувальний висновок. Але тільки оборонця вражає і приголомшує ненависний тон документу. Марія Антуанетта, й не чекавши чогось ліпшого після допиту, зосталася геть спокійна. Зате совісливий судовик знов упав у розпач. Ні, таку купу обвинувачень і документів опрацювати за однісіньку ніч не можна, він зможе захищати як слід лише тоді, коли до пуття розбереться в тому паперовому хаосі. Через те почав наполягати, щоб королева попросила три дні відстрочки, й тоді, спершись на певний матеріал і перевірені докази, він ґрунтовно підготує свою захисну промову.

— До кого я маю звернутися? — спитала Марія Антуанетта.

— До Конвенту.

— Ні, ні... ніколи.

— Але, — переконував Шово-Лагар, — заради непо­трібних гордощів ви не повинні відмовлятися від своєї користі. Ви повинні зберегти своє життя не тільки для себе, а й для дитини.

Почувши, що йдеться про сина, Марія Антуанетта по­ступилася. Вона написала до голови Зборів: «Громадянине президенте, громадяни Тронсон і Шово, призначені трибуналом моїми захисниками, звернули мою увагу на те, що папери їм передали тільки сьогодні. Мене мають судити завтра, а за такий короткий час вони не в змозі вивчити чи навіть прочитати всі документи слідства. Перед своїми дітьми я зобов’язана не минати жодного засобу для повного виправдання їхньої матері. Мій захисник просить відстрочки на три дні. Сподіваюсь, Конвент її надасть».

Читаючи цю записку, нас ізнову приголомшує душевна переміна Марії Антуанетти. Та, що все життя була нікудишнім писакою й кепським дипломатом, тепер почала писати так, як личить королеві, і зважує власні думки. Навіть у найбільшій скруті вона не вшанувала Конвент проханням, хоч і зверталася до нього як найвищої судової інстанції. Вона просить не від власного імені, — ні, ліпше вмерти! — а лише переказує прохання третьої особи: «Мій захисник просить відстрочки на три дні». А далі стоїть «Сподіваюсь, Конвент її надасть», — аж ніяк не «прошу надати».

Конвент не відповів. Смерть королеви давно вже ухвалили — навіщо й далі баритись із судовими формально­стями? Будь-яке зволікання було б жорстокістю. Наступного дня о восьмій годині ранку розпочався суд, і кожен знав наперед, який буде вирок.

Суд

Сімдесят днів перебування у Конс’єржері зробили Марію Антуанетту старою й немічною жінкою. Печуть червоні, запалені від сліз і зовсім відвиклі від денного світла очі; від тяжких і невпинних кровотеч, що дошкуляли їй уже кілька тижнів, мов крейда, збіліли губи. Тепер їй часто, занадто часто треба долати втому, лікар уже не раз давав ліки для покріплення серця. Але ж вона знає, що сьогодні історичний день, сьогодні не можна показати втоми, щоб ніхто в залі суду не посмів глузувати зі слабості королеви й доньки імператора. У виснаженім тілі, у знівеченій душі їй треба до останку вибрати силу й завзяття, а потім надовго, вже навіки можна буде спочити. На землі Марії Антуанетті зосталося зробити тільки два діла: сміливо боронитись і безбоязно вмерти.

В душі сповнена рішучості, Марія Антуанетта хоче гідно постати й перед людськими очима. Народ мусить відчути, що ця підсудна — Габсбурзького роду й, — попри всякі скасувальні декрети — королева.

Дбайливіше, ніж звичайно, розчесала вона свої сиві коси. Вдягнула білого накрохмаленого льняного чепчика з оборками, а на обидва боки спустила жалобні стрічки, — перед революційним судом Марія Антуанетта хоче постати вдовою Людовіка XVI, останнього французького короля.

О восьмій годині ранку у великій залі зібралися судді й присяжні, головою суду був Робесп’єрів земляк Ерман, громадським обвинувачем — Фуке-Тенвіль. Присяжних вибрали з усіх верств: були там колишній маркіз, хірург, торговець лимонадом, музика, друкар, перукар, колишній священик і столяр; щоб пильнувати за розглядом справи, поряд із громадським обвинувачем сиділо кілька членів Комітету Громадського Порятунку. Зала була повнісінька. Адже нагода побачити королеву на лаві підсудних трапляється раз на віку.

Марія Антуанетта ввійшла з незворушним виглядом і спокійно сіла на голі дошки — фотеля, як колись Людовіку XVI, їй уже не принесли; та й судді — це вже не вибрані представники Національних Зборів, що врочисто й прилюдно обвинувачували Людовіка XVI, а звичайний склад суду, який день у день, мов яке ремесло, порав свою похмуру роботу. Але на виснаженім, проте спокійнім обличчі глядачі намарне шукали якихось очевидних ознак хвилювання