Стівен Кінг - Аутсайдер

— Зараз! Ну, ну, ну!

Ралф теж підвівся. Голлі встала поруч із ним. Як і того дня, коли застрелили Террі Мейтленда, Ралф розрізняв усе до найменшої дрібнички. Він поклав руку Голлі на талію. Високо в небі, розпластавши крила, кружляв птах. Шипіли шини. Кросовер став похилятися на бік водія. На верхівці пагорба детектив помітив нетривкі, рухливі спалахи, що мали бути оптичним прицілом на гвинтівці того покидька. Ралф уявлення не мав, чого приціл так рухається, та йому було байдуже. Пролунав другий крик, потім третій, останній мало не перейшов у виск. Голлі схопила Юна за руку й смикнула. Він зачаровано поглянув на неї, наче його щойно видерли зі сну, і Ралф здогадався, що лейтенант уже наготувався померти. Чекав на смерть. Усі троє чкурнули до схованки сувенірної крамниці, і хоч до неї від смертельно ураженого кросовера було футів двісті [253], вони рухалися, мов у вповільненій зйомці, наче трійко кращих друзів наприкінці дурнуватої романтичної комедії. Тільки в таких фільмах ніхто не пробігає повз понівечені тіла двох чоловіків, які всього півтори хвилини тому були живі та здорові. У таких фільмах ніхто не вступає в калюжу свіжої крові, полишаючи по собі яскраво-червоні сліди. Прозвучав іще один постріл, і Юн закричав:

— Поцілив! Цей хрін в мене поцілив!

І повалився на землю.

  13

Джек перезаряджав гвинтівку, у вухах дзвеніло, аж тут гримучник вирішив, що годі терпіти цього набридливого незнайомця на своїй території. Змія вкусила його високо за праву литку. Ікла без жодних проблем проштрикнули бавовняні штани Джека, а отрутоносні мішечки були повні. Джек перекотився, тримаючи гвинтівку високо над головою правицею, і закричав — не від болю, біль тільки починався, а від самого вигляду гримучника, який повз угору ногою, клацав своїм роздвоєним язиком і не спускав із жертви своїх чорних очей-намистинок. Його ковзка вага була просто огидна. Змія знов укусила Джека, цього разу в стегно, і продовжила свій звивистий шлях угору, без перестану тріскочучи хвостом. Наступний укус може припасти на яєчка.

— Злізь! ЗЛІЗЬ, БЛЯХА, З МЕНЕ!

Спробувати позбутися гримучника за допомогою гвинтівки — справа марна, він надто вертлявий, тож Джек кинув зброю й обома руками схопив змію. Вона кинулася на правий зап’ясток, промахнулася першого разу, але на другий попала й лишила в шкірі дірки розміром із двокрапку в газетному заголовку. Та отруйні залози вже спорожніли. Джек цього не знав, але йому було й байдуже. Він викрутив гримучника руками, мов білизну віджимав, і побачив, як луската шкура луснула. Унизу хтось раз у раз стріляв (з пістолета, якщо судити зі звуку), але відстань була завелика і кулі не долі­тали. Джек жбурнув гримучника й простежив, як він ляснув об скелястий кругляк і вдруге поповз геть.

«Треба їх позбутися, Джеку».

— Так, окей, гаразд.

Це він вголос промовив чи тільки подумав? Хтозна. Дзвін у вухах перетворився на високе стугоніння, наче хтось аж до вібрації натер сталевий дріт.

Джек схопив гвинтівку, перекотився на живіт, удруге розташував дуло на пласкому камені й зазирнув у приціл. Вціліла трійця бігла шукати прихистку біля сувенірної крамнички, жінка була посередині. Госкінз спробував навести хрестик на Андерсона, але руки (одну покусала змія) тремтіли, і натомість він влучив у хлопця з оливковою шкірою, який біг останній. З двох спроб, але влучив таки. Чоловік відкинув руку за голову, мов пітчер, що збирається кинути свій найкращий фастбол, а тоді впав на бік. Решта двоє зупинилися, щоб йому допомогти. То був найліпший шанс для Джека, а може, й останній. Якщо він їх зараз не поцілить, то вони втечуть за будівлю.

Біль від першого укусу розповзався вгору ногою, і Госкінз відчував, як плоть на литці починає набрякати, та це ще було не найгірше. Найгірше те, що жар став ширитись, мов миттєва лихоманка. Чи пекельний сонячний опік. Джек іще раз вистрілив і спершу подумав, що влучив у жінку, але вона тільки здригнулася й схопила смаглявого чоловіка за здорову руку. Андерсон обійняв його за талію і рвучко поставив на ноги. Джек знову натиснув на гачок, але отримав лиш сухий тріск. Порився в кишенях у пошуках набоїв, зарядив два, решту впустив. Руки починали німіти. Покусана нога теж починала німіти. У роті набрякав язик. Джек знову закричав, цього разу від неспромоги. Коли він урешті припав до прицілу, трійця зникла. Якусь мить він бачив їхні тіні, а тоді й вони пропали.

  14

Голлі притримувала Юна з одного боку, Ралф — з іншого, і лейтенант зумів дістатися порепаної стіни сувенірної крамнички, де, важко дихаючи, привалився спиною до будівлі. Обличчя його посіріло, на чолі виступили краплини поту. Лівий рукав сорочки був закривавлений аж до зап’ястка. Юн застогнав.

— Блять-блять-блять, ото пече.

Снайпер на пагорбі знову відкрив вогонь. Куля з виском відскочила від асфальту.

— Дуже зле? — спитав Ралф. — Дай погляну.

Він відстебнув ґудзик на зап’ястку, і хоч якомога обережніше відкочував рукав, Юн скрикнув й ошкірився. Голлі щось дивилася в телефоні.

Побачивши рану, Ралф подумав, що вона не така вже й погана, як він того боявся. Куля хіба що лишила дуже глибоку подряпину. У кіно Юн неодмінно відновив би погоню, та це було реальне життя, а в реальному житті все інакше. Куля нічогенько попрацювала над його ліктем. Плоть навколо рани вже набрякала, набуваючи пурпурового кольору, наче по ній зарядили ключкою для гольфа.

— Скажи мені, що в лікті тільки вивих, — видихнув Юн.

— Я б із задоволенням, та боюся, що там перелом, — відповів Ралф. — Тобі все одно пощастило, чоловіче. Якби він краще тебе поцілив, то міг би й відірвати руку нижче ліктя. Не знаю, з чого він стріляє, та з чогось великого.

— Плече точно звихнулось, — сказав Юн. — Коли руку назад відкинуло. Блять! Що робитимемо, аміго? Він нас пришпилив.

— Голлі? — спитав Ралф. — Є ідеї?

Вона похитала головою і відповіла:

— У Болтонів у мене було чотири позначки, тут — жодної. «Злізь», так він кричав? Ви чули, як…

Снайпер знову почав стріляти. Тіло Алека Пеллі підстрибнуло й завмерло.

— Я тебе дістану, Андерсон! — долинув крик із верхівки пагорба. — Дістану тебе, малий Ралфі! Усіх вас дістану!

Юн вражено глянув на Ралфа.

— Ми дали маху, — сказала Голлі. — У чужинця таки був свій Ренфілд. І хто б то не був, він тебе знає, Ралфе. А ти його?

Ралф похитав головою. Стрілець верещав високим голосом, мало не завивав, а між камінням котилося відлуння. То міг бути будь-хто.

Юн глянув на поранену руку. Кровило повільніше, а от набрякало так само швидко. Невдовзі навіть подоби на ліктьовий суглоб не лишиться.

— Болить гірше, ніж коли в мене кутні зуби спаскудились. Ралфе, скажи, що в тебе є ідея.

Ралф кинувся до протилежного краю будівлі, стулив долоні рупором навколо рота й закричав:

—