Чарлз Строс - Небо сингулярності, Чарлз Строс

— Чорт забирай, та був у нас на борту хоч хтось без подвійного дна?! — поскаржилася вона.

— Не схоже на те, — спробував сісти Мартін.

— Що сталося? — озирнувся спантеличений Буря.

— Гадаю… — Рейчел поглянула на скриню. З неї зловісно валували гази: енергетичний ніж розпоров надто багато чарунок синтезу, і вочевидь деякі його паливні баки текли сильніше, ніж могли би подужати ремонтні програми. — Нам не варто тут затримуватися. Поговоримо по дорозі в Плоцьк?

— Так. — Буря скотив Василія зі скрині і відтягнув на кілька кроків. — Він і справді мій син?

— Можливо. — Рейчел позіхнула, набираючи побільше повітря в легені. — Мене не полишали сумніви. Навіщо він у поході? Таких помилок ніхто не робить. Ну, і як він кинувся на вас… Гадаю, був запрограмований. Напевно, управління Куратора вирахувало, що у випадку революції ви відіграватимете центральну роль. А тут безбатченко, знеславлена матір, легко завербувати. Так буде вірогідно?

Сестра 7-ма звелася на лапки й винюхувала біля бурштинової брили з її вітрифікованим в’язнем, практично блаженної пам’яті герцогом Феліксом Політовським.

— Я повідомила Фестиваль про вивантаження пасажира, скоро-зараз, — прогуркотіла вона. — Розказати тепер історію? Шанувати кредит?

— Пізніше, — відмахнувся Мартін.

— Гаразд, — скреготнула в повітрі іклами Сестра 7-ма. — У банку міфологій маєте овердрафт. Я виправлю. Іти в Плоцьк, скоріше-зараз?

— Поки не вибухнув цей багаж, — погодився Мартін. Він підвівся, похитуючись, наче п’яний, і поморщився від болю, коли переніс вагу тіла на коліно.

— Рейчел?

— Іду. — Темні плями майже розійшлися перед її зором. — Гаразд. Ем-м-м… Якщо його зв’язати і кинути до вас у ту хатину з ногами, то промивання юних мізків можна буде відкласти. Треба розібратися, чи є в нього інші іпостасі, крім програмованого кілера.

— Згода, — промовив Буря. — Такого я не очікував.

— Ми — теж, — лаконічно відповіла Рейчел. — Гайда. Поки тут усе не злетіло в повітря.

Усі разом вони почвалали вниз по схилу, геть від готової до вибуху шипучої революційної бомби та останнього незміненого релікта старожитнього режиму, вертаючи на дорогу до Плоцька.

Епілог

Щойно новини про дивовижну яву адмірала Курца в герцогському палаці розійшлися по місту, тонкі лаштунки нормальності стали вертатися назад. Революційні комітети, чиї штаби засідали на зерновій біржі, стурбовано спостерігали за тим, як розгортаються події, але простий люд виявляв значно менше ентузіазму. Багато хто лишався спантеличений, дезорієнтований і глибоко розчарований чудернацькими часами. Переважна більшість інших місто вже покинули. Серед руїн, які колись говорили про стабільність, гуртувалися жертви суспільної катастрофи, вони споживали манну від машин Фестивалю та молились.

Курц і надалі аж пашів здоров’ям; як і зауважив раніше Робард, існували вагомі причини, чому старечі хвороби серед жертв Фестивалю практично не спостерігалися. Дослухаючись до порад Куратора, адмірал великодушно проголосив амністію всім прогресивним елементам суспільства, заявив про початок реконструкції та колективної інтроспекції. Чимало колишніх революціонерів скористалися такою нагодою і злилися з народними масами в таборах або покинули місто, подекуди прихопивши з собою зерна автоматизованих «рогів достатку». Світ Рохарда колонізували досить слабко, і вже за триста кілометрів за містом розкинулися фактично незнані дикі землі. Всі, кому гидко було спостерігати за відновленням колишнього статус-кво, пустилися берега.

Так само за вказівками управління Куратора адмірал не став посилати за ними ополчення. Зі зловмисниками вони поквитаються пізніше, зауважив Робард. Пізніше, коли ті переживуть близьку й голодну зиму.

До поверхні планети безпечно дісталося ще кілька рятувальних човників. Усі вони перебували на летовищі за палацом. Небо осявали регулярні світлові шоу, адже нащадки Фестивалю вже вибиралися в дорогу. Бабуні на вулицях задирали голови, осіняли себе знаменнями проти вроків і плювали в стічні канави на знак того, що лихі часи минули. Деякі із «зоряних віхтів», що пролітали над їхніми головами, забрали з собою і кодовану сутність старого герцога, та про це мало хто знав і ще менше людей на це зважало. Орбітальні заводи Фестивалю поступово добігали кінця свого проєктного часу функціонування і закривались. Один за одним відключалися телефони. Тепер ними дзвонили виключно одне одному, користуючись уже безцільним середовищем їхньої телефонної мережі. Куратора це дратувало, але, зрештою, він мусив змиритися, бо нічого не міг із ними вдіяти. Принаймні аж поки не відновиться контакт із метрополією на іншій планеті.

У Плоцьку події розгорталися геть не так. Віддалене поселення тепер було відрізане від столиці зсувами та химерними, небезпечними структурами, які начисто знищили дорожню інфраструктуру. Тутешній ревком трохи вгамувався, перетворившись на звичайну тимчасову міську управу. Численні покинуті ферми навколо самозахопили селяни, в чиїх родинах другі й треті сини раптом перестали страждати від дефіциту орної землі. В місто потягнулися чужинці, які тікали від хаосу дрібніших поселень, але місця вистачало всім. Товариш Рубенштейн із Центрального комітету оголосив про своє бажання лишитися в Плоцьку; після запальної дискусії в управі він погодився обмежитись редагуванням новинного вісника, а питання ідеології залишити не настільки метким душам. Він переїхав у помешкання лихваря Гавлічека над однією розваленою крамницею по Головній вулиці, а разом із ним — і молодий чоловік, який рідко говорив і не виходив на люди цілий тиждень від своєї появи в місті, що дало чимало поживи для пліток. У маленькому дворику за крамницею росли й парували дивні споруди, поголос стверджував, ніби Рубенштейн мав хобі — химерне мистецтво технолога-чудотворця, од якого якийсь час тому занепала держава, проте його ніхто не доймав, бо місцевим правоохоронцям платила управа, а тій вистачало розуму не лізти до небезпечного мага