Джоан Роулінг - Шовкопряд, Джоан Роулінг

дуже розумів, хто такий Страйк і з якого доброго дива його, члена ексцентричного й приємного клубу, приятель Ал попросив запросити незнайому людину.

— Мій брат,— відрекомендував Страйка Ал. Він, здавалося, цим пишався.

— О,— байдуже зронив Гільфедер. На ньому були окуляри, схожі на ті, що носив Крістіан Фішер, пряме волосся звисало на плечі дещо неакуратним каре.— Я думав, у тебе молодший брат.

— То Едді,— пояснив Ал.— А це Корморан. Колишній військовий. Зараз працює детективом.

— О,— зовсім заплутався Гільфедер.

— Дякую,— мовив Страйк до них обох разом.— Ще чогось вип’єте?

У клубі було так гамірно й людно, що годі було щось роздивитися крізь натовп, крім проблисків яскравих диванів і коминка, де потріскувало велике вогнище. Стіни бару з низькою стелею рясно вкривали плакати, картини і фотографії; відчуття було, ніби опинився в заміському будиночку, затишному і дещо занехаяному. Страйк, найвищий чоловік у приміщенні, міг понад головами присутніх роздивитися дальній кінець зали. Далі лежав великий сад, на який вуличні прожектори кидали плями світла. На вічнозелених чагарниках і кам’яних скульптурах, що причаїлися серед рослин, лежав товстий шар незайманого снігу, чистий і гладенький, мов глазур.

Страйк пробився до бару і замовив вина для своїх приятелів, одночасно зазирнувши до бенкетної зали.

Люди сиділи за кількома довгими дерев’яними столами. Тут і відбувалася вечірка «Ропер-Чарда»; за великими вікнами біля їхнього столу виднівся сад, крижано-білий, примарний. З десяток людей — Страйк упізнав не всіх — зібралося привітати дев’яностолітнього Пінкельмана, який головував за столом. Як побачив Страйк, людина, що розсаджувала гостей, посадила Елізабет Тассел і Майкла Фенкорта чимдалі одне від одного. Фенкорт щось голосно говорив Пінкельману у вухо; навпроти сидів Чард. Елізабет Тассел всадовили біля Джері Вальдгрейва; вони між собою не розмовляли.

Страйк віддав Алу і Гільфедеру келихи з вином, а тоді повернувся до шинкваса по віскі для себе — спеціально, щоб краще роздивитися вечірку «Ропер-Чарда».

— А що це,— почувся чистий, мов дзвоник, голос десь знизу,— тут робиш ти?

Біля його ліктя стояла Ніна Ласселз, вбрана в ту саму чорну сукню на бретелях, яку вдягала на його день народження. Ні усмішки, ні спроб флірту. Вона ніби звинувачувала його.

— Привіт,— здивувався Страйк.— Не чекав тебе тут зустріти.

— Я тебе теж,— відказала вона.

Страйк більше тижня не відповідав на її дзвінки — від тієї ночі, коли переспав з нею, щоб тільки не думати про Шарлотту, яка вийшла тоді заміж.

— Отже, ти знаєш Пінкельмана,— мовив Страйк, намагаючись провадити світську бесіду перед лицем виразної ворожості.

— Я успадковую деяких авторів Джері, який іде з видавництва. Пінкі — один з них.

— Вітаю,— сказав Страйк. Ніна досі не усміхнулася.— Але ж Вальдгрейв прийшов на вечірку, так?

— Пінкі любить Джері. А от чому,— знову спитала вона,— тут ти?

— Роблю те, що мене найняли робити,— відповів Страйк.— Шукаю вбивцю Оуена Квайна.

Ніна закотила очі, явно вважаючи, що ця впертість уже не смішна.

— Як ти сюди потрапив? Вхід тільки для членів клубу.

— Маю знайомства,— відповів Страйк.

— А знову використати мене тобі на думку не спало?

Власне віддзеркалення в її великих мишачих очах Страйкові не сподобалося. Безперечно, він уже не раз використовував Ніну. Це було низько й ганебно; вона заслуговувала на краще.

— Я подумав, що вже досить,— сказав Страйк.

— Так,— кивнула Ніна.— То ти правильно подумав.

Вона відвернулася і повернулася за стіл, зайнявши останнє вільне місце між двома працівниками видавництва, яких Страйк не знав.

Він опинився просто в полі зору Джері Вальдгрейва. Той помітив Страйка, і Страйк побачив, як очі редактора за окулярами в роговій оправі розширюються. Стривожившись від пильного погляду Вальдгрейва, Чард теж розвернувся в цей бік і, понад сумнів, і собі упізнав Страйка.

— Як справи? — збуджено запитав Ал, який опинився поруч.

— А де той Гільхтось?

— Допив вино і пішов собі. Йому збіса дивно, що ми тут затіяли,— відповів Ал.

Ал теж не знав, що вони затіяли. Страйк тільки й пояснив, що йому треба потрапити до Мистецького клубу Челсі і що може знадобитися машина. Алів яскраво-червоний «альфа-ромео спайдер» чекав на вулиці неподалік. Страйкові з його коліном було страшенно боляче сідати в ту занижену машину і вилазити з неї.

Як Страйк і планував, тепер половина гостей за столом «Ропер-Чарда» гостро усвідомлювала його присутність. Страйк став так, щоб добре бачити їхні відображення в темних вікнах. Дві Елізабет Тассел сердито поглядали на нього понад меню, дві Ніни рішучо ігнорували, два Чарди з лискучими лисинами покликали офіціанта і щось шепотіли йому на вухо.

— Це той тип, що ми бачили в «Річковому кафе»? — спитав Ал.

— Так,— відповів Страйк, широко всміхнувшись, коли міцний офіціант загородив від нього Чарда і рушив у його бік.— Гадаю, зараз нас спитають, чи маємо ми право тут бути.

— Перепрошую, сер,— стиха почав офіціант, коли підійшов до Страйка,— чи можу я спитати...

— Ал Рокбі — ми з братом тут вечеряємо з Дунканом Гільфедером,— люб’язно відповів Ал, не давши Страйкові навіть рота розтулити. Тон Ала сочився подивом з того, що до них узагалі підходять з такими питаннями. Він був чарівний і привілейований молодик, всюди бажаний гість, з бездоганними рекомендаціями; включивши Страйка до

родини, він ніби перекинув на нього цю саму ауру приналежності й доречності. З вузького обличчя Ала дивилися очі Джонні Рокбі. Офіціант поспішно вибачився і відійшов.

— Ми їх маємо роздратувати? — спитав Ал, поглядаючи на стіл видавництва.

— Не завадить,— усміхнено відповів Страйк, попиваючи віскі. Денієл Чард у цей час виголошував надуману промову на честь Пінкельмана. З-під столу видобули листівку й подарунок. На кожну усмішку до старого припадав нервовий позирк на кремезного чорнявого чоловіка, який роздивлявся компанію, сидячи біля шинкваса. Не обертався тільки Майкл Фенкорт. Він або не знав про присутність детектива, або його вона не зачіпала.

Коли принесли закуски, Джері Вальдгрейв підвівся й пішов до шинкваса. Ніна й Елізабет дивилися йому вслід. Йдучи до вбиральні, Вальдгрейв хіба кивнув Страйку, але на зворотному шляху затримався.

— Здивований, що ви тут.

— Правда? — озвався Страйк.

— Так,— відповів Вальдгрейв.— Від вашої присутності людям... незручно.

— Нічим не можу зарадити,— сказав на це Страйк.

— Ви можете принаймні не витріщатися на нас отак.

— Це мій брат Ал,— мовив Страйк, ігноруючи прохання. Ал широко всміхнувся і простягнув руку, яку