Стефані Маєр - Аптекар

Алекс здригнулась.

— Мені тільки й треба, що змусити його повірити в мої погрози. Якщо він повірить, що, зрадивши мене, спричинить смерть заручників, можливо, зіграє чесно.

— Ти не знатимеш, як він усе розіграє. Ти не будеш готова.

— Вал не хоче ризикувати своїм життям. Чи ж можна з нею сперечатись?

Вал спостерігала за Деніеловими ваганнями з-під напівопущених повік.

— Ні, — мовив він. — Але я можу виконати її частину роботи. Ми поміняємось ролями. А ти, Вал, зможеш зробити мою, адже так?

Алекс зажмурила очі, а потім поволі розплющила.

— Деніеле, ти ж розумієш, що так не подіє. Навіть якби ти не був близнюком Кевіна, ці люди показали твоє обличчя в новинах.

— Вал може мене замаскувати, правда ж, Вал? Зробити мене несхожим?

Вираз обличчя у Алекс різко змінився, став зацікавленішим. Вона пильно огледіла його обличчя.

— Власне… гадаю, змогла б, — вона повернулась до Алекс. — Його ж тут навряд шукатимуть. Повір, набагато більше людей спостерігатиме за мною, навіть у ролі безіменної асистентки. Гадаю, я можу переробити його обличчя так, щоб вони навіть не вшанували його поглядом удруге.

— Я у твоїх здібностях не сумніваюсь, Вал… але вони ж близнюки.

— А дай-но я спробую? — попросила вона незнайомим донині благальним тоном, що з’явився в голосі. — Я справді прагну допомогти Кевінові. — Коли вона назвала це ім’я, Ейнштейн підвів очі. — Я просто не хочу померти, допомагаючи. Дозволь мені допомогти хоча б чимось.

Ейнштейн знову прихилив голову до ноги Алекс.

— Мабуть, я дозволю тобі спробувати. Але то марнування часу, а в нас у запасі лише те, що є.

— Мені так багато не знадобиться.

— І ти захочеш утілити Деніелову частину плану?

— Звісно, це ж легко. У мене ніхто не стрілятиме.

Алекс здригнулась.

Про що вона розмірковує? У Алекс, безперечно, стрілятимуть, і вона з цим змирилась уже давно. Але якщо Вал зможе добре замаскувати Деніела, чого Алекс ніяк навіть уявити не могла, то вони, можливо, у Деніела теж стрілятимуть. Вона нагадала собі всі причини, через які вона має визволити Кевіна. Він знає забагато життєво важливої інформації. Якщо він розповість лиходіям усе, що знає про Алекс і Деніела, те, у яких вони машинах, місця, у яких вони переховуються, те, як Алекс працює, Управлінню буде неважко їх вистежити. І Вал теж. І тоді вони, найімовірніше, усі помруть.

Помруть, наче боягузи, утікаючи.

Утім, причини ці — спірні. Якщо є спосіб урятувати Кевіна від того, що йому заподіюють, вона має його врятувати. Між ними вже утворився зв’язок, появу якого вона не усвідомлювала. Він — її друг. Друга особа, за яку вона відповідає. А вони його кривдять, навіть поки вона сидить тут, розмірковуючи. Вона має це зупинити.

— Ставай до роботи, Вал. Перша частина забере в мене дві години, якщо пощастить. Коли я закінчу, ми ще раз усе проаналізуємо.

Незважаючи на те, що Алекс мешкала у Вашингтоні майже десятиліття, вона ніколи не навідувалась у Національний зоопарк. Вона вважала, що це місце для дітей, але, як видається, сьогодні чимало дорослих, не обтяжених нащадками, його відвідують.

Одначе дітей все-таки було безліч — здавалося, тисячі їх кричали високими голосами, крутячись під ногами у своїх батьків. Усім, схоже, близько п’яти, отже, міркувала вона, до школи ще рік, зовсім трішки.

Вона намагалася згадати, скільки вже спливло, відколи вона востаннє бачилась із Карстеном, але ніяк не могла полічити дні. На той час Деніелові залишалось відпрацювати у школі тижнів зо три. Але вже більше часу минуло… хіба ні? Можливо, навчання у школі Деніела закінчилось раніше, ніж у пересічних школах?

Перша зупинка Алекс — черга тих, хто прагне орендувати візок у «Гостьових службах». Вона була недовга. Більшість відвідувачів приїхали раніше, зранку, коли було ще прохолодно. Наближався обідній час, і сонце припікало майже просто в маківки. Дехто поїде додому, аби не купувати за високими цінами всередині зоопарку. Поїдуть додому подрімати.

Інформації про Ерін та Олівію у неї було небагато, усе зі сторінки Ерін у Фейсбуці. Там же вона багато місяців тому знайшла світлину Олівії, яка зараз висить у неї на шиї.

Алекс знала, що Олівія має три з половиною рочки. Досі така маленька, що вмістилась у візок. Алекс знала, який вигляд має Ерін майже з будь-якого ракурсу, і добре пам’ятала, який одяг вона носить. Вона знала, що Ерін пізно встає, тому навряд приїде в зоопарк на час його відкриття. Вона знала, що найбільше Олівії кортить побачити панд.

Алекс, заплативши за один візок 9 доларів, надівши рюкзак, попростувала у парк. Схиливши голову, вона шукала. Цілком природно, що вона когось виглядає у зоопарку, можливо, сестру й племінників або чоловіка й дитину. У парку було безліч батьків, які шукали своє товариство. Вона нічим не вирізнялась.

Ерін і Лівві вже, мабуть, подивились на панд і зараз розмірковують, де пообідати. Вона роздивилась мапу, яку дали разом із візком. Спочатку вона шукатиме біля бджіл, а потім навідається до рептилій. Вона крокувала стрімко, нехтуючи узвозами та оглядовими майданчиками.

Ерін була білошкіра та руда, як і її батько. Вона запостила свої світлини із засмагою, нарікаючи на ластовиння. Отже, на ній буде капелюх та одежина зі світлими довгими рукавами. Вона має прикметне волосся, що спадає до середини спини. Така зовнішність впадає в око.

Алекс пильно оглядала гурти відвідувачів, швидко проходячи крізь них, виглядаючи жінку з донькою, нехтуючи тих, що з друзями, нареченими чи кількома дітьми. Певний час вона йшла слідом за жінкою із закрученим волоссям під крисатим солом’яним капелюхом, яка штовхала перед собою дитячий візок, але коли дитина вилізла, щоб піти поруч із нею, виявилось, що це хлопчик.

Вона швидко зробила коло навколо диких кішок, потім попростувала у живий куточок, де діти можуть побавитись зі звірятами. Вона постійно пильнувала те, який має вигляд: жінка з мапою в руках, що пильно видивляється своє товариство. Вона сама була вбрана у солом’яний капелюх, що прикривав темно-біляву перуку, а також мала сонцезахисні окуляри з широкою оправою. На ній була проста футболка, хлопчачі джинси та балетки на пласкій підошві, що водночас були як спортивні черевики, у яких їй, якщо доведеться, буде зручно бігти. Жодних пам’ятних деталей у ній не було.

Протягом пошуків її увагу привернули кілька відтінків рудого, але здебільшого вони були, цілком очевидно, фарбованими. А інші — надто старі жінки, щоб бути Ерін, або замолоді чи мали більше дітей. Вона помітила жінку, яка йшла уздовж стежини до Амазонової