Марія Акулова - Заміж у покарання, Марія Акулова

Щось таке я хотіла почути тієї ночі від Айдара. Він мені цього не дав. А тепер я слухаю слова Наума і хочу вірити, але не можу до кінця.

– Ми хвилюємось за Салманова. Хочемо знати, що за людина поряд. Що гарна – бачимо. Закохана – також. Це одночасно і добре, і може бути небезпечно. Та й тобі теж хотів сказати, що ми – не вороги.

Прикушую язика, на якому крутиться: тільки й друзями я вас не назву.

– Ми з Айдаром знайомі з університетських часів. У нас доріжки розходилися, він пішов у адвокатуру, я – до прокуратури одразу. Але за долею його стежив. Радів. Приємно було. І разом працювати з ним також приємно. Це я порадив Семеновичу вмовити Салманова долучитися. Щиро чекаю, коли повернеться.

Я маю відповісти «дякую» і сказати, що теж хочу повернутися, але навіть у такій дрібниці стримуюсь.

Це іспит. Мені важливо пройти його. Мій козир у тому, що я – не з балакучих.

Очі Наума іноді звужуються. Він намагається побачити всі-всі-всі мої емоції. Можливо шпарину шукає. Можливо підозрює у нещирості. Можливо дійсно думає, що я – чийсь засланий козачок.

– По ньому видно, що поплив із тобою. Не хотілося б, щоб через тебе влетів у щось.

Мурашки біжать по шкірі. Які жахливі слова…

– Я не створю проблем для свого чоловіка.

Навіщось обіцяю, хоча теж варто було б мовчати.

Наум киває, підштовхує пакет до мене.

В цей же час знову відчиняються двері і заходить Айдар. Навіть швидше, ніж обіцяв. Поспішав, чи що? Дивлюся над головою його колеги, чуючи фоном:

– Телефон мій можеш зберегти. Ми з Віктором Семеновичем у разі чого…

По обличчю Айдар неможливо зрозуміти, наскільки сердиться. Мені навіть важко тверезо оцінити: я вигадую напругу чи бачу її.

Очима з чоловіком не зустрічаємося, його більше цікавить потилиця Наума.

Він підходить до нашого столика. Гальмує поруч із Баричем.

Той із усмішкою витягає вгору руку, потискають.

– Каву ніде більше пити? – Айдар запитує рівним тоном, Наум усміхається ще ширше.

– У такій компанії – ніде… Собі заграбастав, дай іншим хоча б помилуватися…

На це Айдар також реагує байдужістю. А я спускаю руки під стіл та стискаю. Мені не приємно. Мною не треба милуватися.

Айдар повертає голову, я відразу дивлюся у відповідь. Хочу прозоро і з усією любов'ю, яка тільки є. Чекаю, що у відповідь побачу злість, але її начебто немає ... Навіть видихаю.

– Додому йдемо?

Киваю.

Хапаюся за виставлену Айдаром назустріч руку, беру телефон, встаю…

Дивлюсь на пакет. Могла б забрати, але розумію, що не варто.

Наум теж дивиться на нього. На мене. Усміхається. Не нагадує.

Він покликав мене, щоб промацати. Ось хай і мацає. Я не потягну додому незрозумілі речі. Я не візьму адресований Айдару подарунок без його згоди.

– Злий ти, Салманов, – Наум переводить погляд на мого чоловіка. Той тільки плечима знизує.

– Я попереджав, що дружину мою непокоїти не треба.

Барич зітхає. Теж встає, дивиться на мене, подається вперед і відгороджується від Айдара долонею, каже наче мені одній:

– Якщо колись захочеш урізноманітнити життя, знай… У нас там по-різному. Повір, теж не скривджу…

Чоловік підморгує, а в мене від нахабства пропозиції миттєво спалахують щоки. Відступаю. Колотить.

А Наум вирівнюється та посміхається вже Айдарові.

– Рот прикрий… І слину підітри, – який реагує куди спокійніше, але водночас я б із ним не сперечалася.

Айдар Науму теж підморгує, правда без посмішки, стискає мої пальці та тягне за собою.

Вже в спину нам мчить:

– Приїжджай частіше, Айдар. Без тебе пздц як нудно!

За моєю спиною дзвенить дзвіночок, а за кілька кроків візерунчастою бруківкою ми з Айдаром знову пірнаємо через скляні двері до свого під'їзду.

Я почуваюся винною. Чи злиться на мене Айдар, як і раніше, незрозуміло.

Я чекаю, коли ми залишимося в ліфті наодинці, втискаюся чолом у його плече і шепочу:

– Вибач. Сама не знаю, навіщо погодилася.

Тиша у відповідь ріже слух. Потім Айдар хмикає, піддягає моє підборіддя, закидає обличчя назустріч своєму. Блукає ним. Усміхається навіть.

– Хотіла пошпигунити трохи... Я ж не даю...

Вимовляє лагідно. Мене продовжує трясти, але я теж усміхаюся у відповідь. Взагалі-то так…

– Він мене лякає…

– Ми вже їдемо. – Це його універсальна відповідь на всі мої страхи. Не можу сказати, що діє прямо-таки заспокійливо.

– Наум сказав, що вони про тебе хвилюються і хотіли зрозуміти, що я за людина… – Переказую чоловікові суть розмови дуже стисло, хоч він і не просив.