Стівен Кінг - Салимове Лігво

— Джиммі, я не можу цього зробити. Вже надто пізно, він занадто сильний для мене…

— ПОДИВИСЬ НА МЕНЕ!

Було 6:53.

Марк застогнав на підлозі:

— Мамо? Мамуню, де ти? Мені болить голова… тут так темно…

— Він вступить до мене на службу кастратом…

Бен виколупав один з кілків у себе з-за пояса і впустив його долі. Він жалюгідно скрикнув, у цілковитому розпачі. Надворі сонце полишало Єрусалимове Лігво. Його останні промені забарилися на даху Дому Марстена.

Бен підхопив кілок. Але де молоток? Де той йобаний молоток?

Біля дверей овочевого льоху. Він збивав ним замок.

Він через силу метнувся підвалом і підняв молоток, де той лежав.

Марк уже напівсидів, рот у нього був — кривава рана. Він витер його рукою й ошелешено дивився на кров:

— Мамуню! — схлипував він. — Де моя мати?

6:55 вже. Світло і темрява зависли в ідеальній рівновазі.

Бен побіг назад через підвал: кілок затиснутий в одній руці, молоток у другій.

Пролунав громовий, переможний регіт. Барлоу вже сидів у свої труні, ті червоні очі палали пекельним тріумфом. Вони зчепилися з Беновими, і той відчув, як воля сточується з нього.

Зі скаженим, спазматичним криком він підняв кілок над головою і по дузі свистонув ним вниз. Його бритвено вигострений кінець пропоров сорочку Барлоу, і Бен відчув, що він увійшов у плоть під нею.

Барлоу закричав. Це був моторошний, болісний звук, як вовче виття. Силою всадженого кілка його відкинуло назад на спину, у труну. Звідти здійнялися, скажено махаючи, його скрючені в пазурі пальці.

Бен вгатив по верхівці кілка молотком, і Барлоу закричав знову. Одна з його рук, холодна як могила, вхопилась за ліву руку Бена, якою той стискав кілок.

Бен навернувся в труну, його коліна вперлися в коліна Барлоу. Він уп’явся очима в це одержиме болем і ненавистю обличчя.

— Відпусти мене! — верещав Барлоу.

— Ось тобі, сучий ти сину, — ридав Бен. — Ось тобі, п’явко. Ось тобі, на.

Він знову вгатив молотком. Кров бризнула вгору холодним фонтаном, на мить осліпивши Бена. Голова Барлоу метлялася з боку в бік на атласній подушці.

— Відпусти мене, ти не смієш, ти не смієш, ти не смієш цього робити…

Бен гатив молотком знову й знову. Кров ринула з ніздрів Барлоу. Його тіло почало тіпатися в труні, як загарпунена риба. Його пазуристі пальці дряпали щоки Бена, залишаючи на шкірі довгі борозни.

— ВІДПУСТИ МЕНЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕ…

Бен вгатив молотком по кілку ще раз, і кров, що вихлюпувалася з грудей Барлоу, стала чорною.

Потім — розкладання.

Воно відбулося протягом двох секунд, занадто швидко, щоби повірити в це коли-небудь при денному світлі в наступні роки, проте достатньо повільно, щоби знову і знову повертатись у кошмарах з жахливою повільністю покадрового показу.

Шкіра пожовкла, пошерхла, побугрилася, як старий брезент. Очі вицвіли, затягнулися білою плівкою, провалилися. Волосся посивіло й відпало купкою пір’я. Тіло всередині темного костюма зсохлося і стухало. Рот роззявлявся ширше й ширше, губи відтягувалися, дійшовши до носа, і зникли в оральному кільці випнутих зубів. Нігті почорніли і злущувалися, поки там не залишились тільки кістки, унизані перстнями, які цокотіли й клацали, неначе кастаньєти. Пил пухкав крізь волокна лляної сорочки. Лиса, зморщена голова перетворилась на череп. Штани, за відсутністю того, що їх наповнювало, опали до мітлищ, вбраних у чорний шовк. На якусь мить ніби гидотно жваве городнє опудало засмикалося під ним, і Бен виплигнув з труни з задавленим криком жаху. Але неможливо було відірвати погляду від останніх метаморфоз Барлоу; це гіпнотизувало. Череп, позбавлений плоті, шарпався з боку на бік на атласній подушці. Гола щелепова кістка відкривалася в беззвучному крику, для підтримки якого вже не існувало голосових зв’язок. Скелетні пальці клацали, танцюючи у темному повітрі маріонетками.

Запахи вдаряли Бену в ніс та й зникали, кожен маленьким, легеньким пхиком: газу; гниття, жахливого і тілистого; уїдливого пилу; пліснявого бібліотечного духу; потім нічого. Ті вигинисті, протестуючі кісточки-пальці розпалися й розсипалися, як олівці. Носова порожнина черепа поширшала і з’єдналася з ротовою порожниною. Пусті очниці ширшали в безплотному виразі здивування і жаху, зустрілися, і їх не стало. Череп осипався досередини себе, як старовинна ваза епохи Мін[295]. Одяг влігся пласко і став нейтральним, як брудна білизна перед пранням.

Та це ще не був кінець непоступливому триманню істоти за цей світ — навіть порох здіймався, закручуючись у крихітні смерчі всередині труни. А тоді, зненацька, Бен відчув, як щось гайнуло повз нього, мов сильний вітер, аж він здригнувся. І тієї ж миті усі вікна в пансіоні Єви Міллер висадило надвір.

— Стережіться, Бене! — крикнув Марк. — Стережіться!

Бен крутнувся назад і побачив, як вони вилазять з овочевого льоху — Єва, Проноза, Мейб, Ґровер та інші. Їхній час настав у цім світі.

Крики Марка луною бовкали йому в вухах, як великі пожежні дзвони, і Бен ухопив хлопчика за плечі.

— Свята вода! — гукнув він у Маркове страдницьке лице. — Вони не можуть торкнутись нас!

Плач Марка перетворився на рюмсання.

— Лізь нагору по дошці, — сказав Бен. — Лізь.

Йому довелося повернути хлопчика обличчям до дошки, а потім ще й ляснути долонею по заду, щоб змусити його рухатись. Упевнившись, що Марк поліз нагору, він розвернувся і подивився на них, на Нечисть.

Вони стояли пасивно футів за п’ятнадцять віддалік, дивлячись на нього з тупою ненавистю, у якій не було нічого людського.

— Ти убив нашого Пана, — промовила Єва, і Бену майже повірилося, що в її голосі звучить журба. — Як ти міг вбити нашого Пана?

— Я повернуся, — сказав їй Бен. — По всіх вас.

Він подерся нагору по дошці, лізучи рачки, за допомогою рук. Дошка стогнала під його вагою, але трималась. Опинившись нагорі, він обійшовся одним поглядом назад. Там, унизу, вони тепер зібралися навкруг труни і мовчки зазирали до неї. Вони нагадали йому тих людей, які тоді зібралися біля тіла Міранди після аварії з меблевим фургоном.

Він обернувся, шукаючи Марка, і побачив, що той лежить біля дверей на ґанок, обличчям вниз.

  50

Бен сказав собі, що хлопчик просто знепритомнів, і не більше. Це могло бути правдою. Пульс у нього був сильним і ритмічним. Бен підняв його на руки і поніс до «сітроена».

Він сів з кермо і завів двигун. Коли він вже виїхав на Залізничну вулицю, відкладена реакція вразила його, немов фізичним ударом, і йому довелося придушити крик.

Вони зараз на вулицях, ходячі мертвяки.

То в жару, то в холоді, з головою, повною дикого ревіння, він завернув ліворуч на Джойнтер-авеню і поїхав із Салимового Лігва.

Розділ п’ятнадцятий. Бен і Марк

  1

Марк прокидався поволі, дозволяючи рівному гудінню «сітроена» повертати себе до притомності без думок чи спогадів. Зрештою він подивився у вікно, і переляк ухопив його в грубі руки. Там було темно. Дерева обабіч дороги здавались розмитими плямами, а в машин, що їх проминали, були ввімкнуті фари і габаритні вогники. З нього вирвався якийсь здушений, нерозбірливий стогін, і він вхопився собі за шию, налапуючи хрест, який там досі висів.

— Розслабся, — сказав Бен. — Ми не в місті. Воно вже за двадцять миль позаду