Пітер Хьог - Смілла та її відчуття снігу

надто рано. Він ще дуже прозорий, щоб по ньому можна було йти. На палубі стоїть стілець. Я сідаю чекати. Кладу ноги на ящик із тросом. Тут колись сидів Яккельсен. І Хансен. На судні весь час натикаєшся на свої власні сліди. Як і в житті.

Йде сніг. Великі сніжинки — qanik, як сніжинки над Ісайїною могилою. Лід ще такий теплий, що сніжинки тануть, торкаючись його. Коли я отак довго дивлюся на сніг, починає здаватися, що він не падає, а виростає з моря й піднімається до неба, щоб лягти на шпиль скелястої вежі навпроти мене. Спочатку — шестикутні, щойно виниклі сніжинки. Через 48 годин — розламані, з розпливчастими контурами. На десятий день це будуть зернисті кристали. Через два місяці сніг ущільниться. Через два роки він перебуватиме в проміжному стані між снігом і фірном. Після трьох років — це neve. Через чотири роки він перетворюється на великий блок льодовикового кристала.

Більше трьох років він не проіснує на Гела Альта. На той час глетчер зіштовхне його в море. Звідки він одного разу зрушиться і попливе, щоб розтанути, розчинитись і бути прийнятим океаном. Звідки він знову одного чудового дня підніметься у вигляді нового снігу.

Лід стає сіруватим. Я ступаю на нього. Він не надто міцний. Немає більше нічого міцного.

Наскільки це можливо, я намагаюся триматися в тіні фальшборту. Скоро лід стає такий тонкий, що мені доводиться відійти вбік. Вони і так не повинні мене помітити. Починає темніти. Світло зникає, так по-справжньому і не з’явившись. Останні десять метрів мені доводиться повзти на животі. Я кладу ковдру на лід і поштовхами просуваюся вперед.

Моторний човен прив’язаний до крайки льоду. Він порожній. До берега триста метрів. Тут утворилися свого роду сходи, де нижня частина льодовика кілька разів відтавала і знову замерзала.

Мене переслідує запах землі. Після всього цього проведеного в морі часу починає здаватися, що острів пахне немов сад. Я відшкрібаю шар снігу. Сантиметрів сорок. Під ним — залишки мохів, зав’яла полярна верба.

Коли вони вибралися сюди, тут лежав тонкий шар щойно натрушеного снігу — їхні сліди добре видно. У них були сани. Механік тягнув одні, Терк із Верленом — другі.

Вони піднялися по схилу, щоб не опинитися під крутими проходами, по яких лід сповзає в море. Тут глибина пухкого снігу півметра. Вони по черзі протоптували дорогу.

Я перевзуваюся в каміки. Дивлюся під ноги, зосередившись тільки на тому, щоб іти. Неначе я знову дитина. Ми кудись прямуємо, не пам’ятаю куди, позаду довга дорога, можливо кілька sinik, я починаю спотикатися, я більше вже не володію своїми ногами, вони йдуть самі по собі, через силу, неначе кожен крок — це неймовірно важке завдання. Десь усередині росте бажання здатися, сісти і заснути.

Тут моя мати опиняється позаду мене. Вона все розуміє, вона вже якийсь час спостерігає за мною. Вона, зазвичай така мовчазна, говорить, вона плескає мене по голові — напівгрубість, напівласка. Який це вітер, Смілло? Це kanangnaq. Це не так, Смілло, ти спиш. Ні, не сплю, він слабкий і вологий, напевно, скреснув лід. Ти не повинна так говорити зі своєю матір’ю, Смілло. Неввічливості ти навчилася від qalhinaaq.

Так ми й говоримо, і я знову не сплю, я знаю, що нам треба йти вперед, я вже давно стала надто важкою, аби вона могла мене нести.

Мені сповнилося тридцять сім. П’ятдесят років тому для мешканця Туле це було ціле людське життя. Але я не стала дорослою. Я так і не звикла йти на самоті. Десь глибоко в душі я сподіваюся, що хтось підійде ззаду і підштовхне мене. Моя мати. Морщ. Якась сила ззовні.

Я ледве не падаю. Я стою перед льодовиком. Тут вони перепочивали. Прикріплювали до черевиків «кішки».

Поблизу від льодовика починаєш розуміти, чому він так називається. Вітер відшліфував його поверхню, перетворивши її на щільне, гладке покриття без нерівностей, немов це біла керамічна глазур. Прямо переді мною вона кінчається обривом завглибшки близько п’ятдесяти метрів — поверхня порушена льодопадом. Утворилася система сірих, білих і сіро-синіх сходів. Здалеку здається, що вони правильної форми, якщо ж підійти ближче, — то виявляється, що вони утворюють лабіринт.

Невідомо, як вони знайшли дорогу. І їх ніде не видно. Тому я йду далі. Сліди видно гірше. Але все-таки їх можна розгледіти. На горизонтальних сходинках залишився лежати сніг, по якому видно, що вони тут були. У якийсь момент, коли я перестаю орієнтуватися й починаю ходити колами, я помічаю на деякій відстані жовтий слід сечі.

Починаються галюцинації, в голові виникають уривки розмов. Я щось говорю Ісайї. Він відповідає. Механік теж з нами.

— Смілло.

Я пройшла повз нього на відстані метра, не помітивши. Це Терк. Він чекав мене. Він так ніжно покликав мене. Як тоді по телефону, останньої ночі в моїй квартирі.

Він сам. Без саней і без багажу. Сидячи тут, він являє собою живописне видовище. Жовті чоботи. Червона куртка, що відкидає червоні відблиски на сніг навколо нього. Бірюзова пов’язка на світлому волоссі.

— Я знав, що ти прийдеш. Але я не знав як. Я бачив, як ти йшла по воді.

Неначе ми все життя були друзями, але змушені були приховувати це від навколишнього світу.

— По льоду.

— А до цього ти проходила через замкнені двері.

— У мене був ключ.

Він хитає головою:

— З людьми, у яких є внутрішні резерви, завжди відбуваються справжні події. Це схоже на випадковості. Але вони виникають з необхідності. Катя і Ральф хотіли зупинити тебе ще в Копенгагені. Але я побачив у цьому для нас додаткові можливості. Ти вкажеш нам на те, що ми випустили з уваги. Що випустили з уваги Вінґ і Лоєн. Що завжди випускають з уваги.

Він простягає мені страхувальні ремені. Я надягаю їх і застібаю спереду.

— А «Північне сяйво», — кажу я, — пожежа на ньому?

— Ліхт подзвонив Каті, коли отримав плівку. Він намагався витягти з неї гроші. Нам треба було щось зробити. У тому, що тут виявилася замішана ти, була моя помилка. Я доручив це Морісу і Верлену. А Верлен відчуває примітивну ненависть до жінок.

Він подає мені кінець мотузки. Я роблю вузол-вісімку. Він дає мені короткий льодоруб.

Він іде попереду. У руках у нього довга тонка палиця. З її допомогою він перевіряє поверхню щодо тріщин. Одійшовши на відстань п’ятнадцяти метрів, він починає говорити. Блискучі стіни навколо створюють різку і разом з тим інтимну акустику, неначе ми з ним