Річард К. Морган - Пробуджені фурії

велика буря чиркнула об північний край Вчири й подалася геть у південні води океану Нурімоно, де очікувалося, що вона врешті затихне в студених водах ближче до полюса. У тому спокої раптом вибухнула транспортна морська активність, бо всі хотіли надолужити втрачений час. «Ангельський сірник» увігнався просто в гущу, як влітає в юрбу гнаний вуличний торгівець. Він поманеврував, проскочив уздовж корпусу повільного містоплоту «Картина плавучого світу» і скромно пристав до дешевшого краю доків з правого борту, коли сонце щойно почало розливатися по західному обрію.

Під вантажними кранами нас зустрічав Сосекі Кої.

Я помітив його обрамлену заходом сонця постать ще від поручнів скатолова і підняв руку у привітанні. Він не махнув у відповідь. Коли ми з Бразилом зійшли на берег і підійшли ближче, я побачив, як він змінився. В його зморщеному обличчі з’явилася ясноока енергія, світло, яке могло бути слізьми або стриманою люттю — важко сказати напевне.

— Трес? — тихо спитав він.

Бразил тицьнув пальцем на скатолова.

— Ще видужує. Ми залишили її з… з Нею.

— Ясно. Добре.

Короткі слова пірнали в загальну тишу. Морський вітер шумів навколо, смикав за волосся й лоскотав носові пазухи сіллю. Я скоріше відчув, аніж побачив, як напружилося Бразилове обличчя — як у людини, яка збирається дослідити рану.

— Ми чули новини, Сосекі. Хто з вас вибрався?

Кої похитав головою.

— Небагато. Відаура, Аото, Собєський.

— Марі Адо?

Він заплющив очі.

— Мені шкода, Джеку.

Капітан скатолова зійшов по трапу з кількома своїми офіцерами, яких я знав досить добре, щоб кивати їм у коридорах. Кої ж начебто знав геть усіх — вони різко потиснули один одному плечі на витягнутих руках і швидко сплели стрип’япський клубок, після чого капітан крекнув і попрямував до вежі портової адміністрації, потягнувши решту на буксирі. Кої знову розвернувся до нас.

— Вони залишатимуться тут для того, щоб подати заявку на ремонт гравісистем. З лівого борту біля них стоїть інший скатолов, вони дуже старі друзі. Вони для виду куплять у них свіжої здобичі для доставки в Новопешт. Тим часом ми на світанку гайнемо звідси на одному з глісерів-контрабандистів Шегешвара. Це найкраще, що можна організувати для трюку зі зникненням.

Я не дивився Бразила, натомість спрямував погляд удалечінь, поверх надбудови містоплоту, що нагадувала міські ландшафти. Здебільшого мене сповнювало егоїстичне полегшення від того, що Вірджинія Відаура потрапила у списки тих, хто вижив, але якась маленька посланська частина мене відмічала вечірні потоки натовпу й можливі гнізда для спостереження й снайперського вогню.

— Чи можна довіряти цим людям?

Кої кивнув. Здавалося, що він із радістю поринув у подробиці.

— Дуже вагомій більшості, так. «Картина» побудована в Драві, більшість співвласників з-поміж команди — нащадки перших кооперативних засновників проекту. Культура здебільшого має нахил до квеллізму, тому вони схильні придивлятися одне за одним, але не лізти в чужу справу, якщо іншому не потрібна допомога.

— Невже? Схоже на якусь утопію. Як щодо тимчасової команди?

Погляд Кої загострився.

— Тимчасова команда й новачки знають, на що підписуються. У «Картини», як і в решти плотів, є репутація. Ті, кому вона не подобається, не затримуються надовго. Не проходять культурний фільтр.

Бразил прочистив горло.

— Скільки з них знають, що відбувається?

— Знають, що ми тут? Десь із десяток. Знають, нащо ми тут? Двоє, обидва з Чорних бригад. — Кої пошукав очима щось на скатолові. — Вони обидва захочуть бути присутніми на Встановленні. Ми для цього організували таємне приміщення на нижніх палубах на кормі.

— Кої, — я ступив у поле його зору. — Нам спершу треба побалакати. Є кілька речей, які вам варто знати.

Він довго дивився на мене. Його зморщене обличчя не читалося, але в його очах був голод, повз який я точно не зміг би пробитися.

— Доведеться зачекати, — сказав він мені. — Наша головна турбота — визнати Її особистість. Я був би вдячний, якби жоден із вас не називав мене на ім’я, поки це не буде зроблено.

— Встановити, — різко сказав я. Я аж чув, як вони кажуть «Її», з великої літери, і це почало мене дратувати. — Ви хотіли сказати «встановити», правильно, Кої?

Його погляд ковзнув по моєму плечі й перелетів на борт скатолова.

— Так, саме це, — мовив він.

Багато було сказано про те, що квеллізм росте з нижчих класів, особливо за століття, які минули з часу, коли його головний архітектор померла й дуже зручно вийшла з виміру політичних дискурсів. Той факт, що основу свого руху Квеллкриста Сокольнича вирішила будувати, спираючись на найбіднішу робочу силу Світу Гарлана, привела до цікавого переконання серед багатьох неоквеллістів, що метою Виселення було набрати новий провід світу виключно з цього прошарку. Те, що сама Надя Макіта була продуктом виховання відносно забезпеченого середнього класу, обережно ніким не згадується, а оскільки вона так і не досягла посади в політичному керівництві, центральне питання «Хто візьме кермо до рук після того, як це закінчиться?», так ніколи й не постало. Але засаднича суперечність у серці сучасного квеллізму не зникла, і в товаристві неоквеллістів вважається нечемним привертати до неї увагу.

Тому я ніяк не прокоментував той факт, що нижні палуби «Картини плавучого світу» явно не належали жінці й чоловікові, колишнім чорним бригадникам, які так елегантно висловлювалися і які чекали на нас. Кормові нижні палуби — це найдешевше, найжорсткіше місце на будь-якому містоплоті або морській фабриці, і коли хтось має вибір, він ніколи там не оселиться. Я відчув посилену вібрацію двигунів «Плавучого світу», коли ми спустилися трапом униз від більш жаданих осель команди на рівні кормових надбудов, і на той час, як ми увійшли до приміщення, звук від них став постійною складовою фонового шуму. Утилітарні меблі, обчухані й подряпані стіни й мінімум прикрас ясно давали зрозуміти, що хто б тут не квартирував, він не проводив удома багато часу.

— Пробачте за інтер’єр, — ввічливо сказала жінка, впускаючи нас до квартири. — Це тільки на сьогоднішній вечір. А наша близькість до двигунів зробить підслуховування майже неможливим.

Її партнер провів нас до стільців, розставлених навколо накритого закусками дешевого пластикового столу. Чай у підігрітому чайнику, різноманітні суші, все дуже формально. Він розсаджував нас і говорив.

— Так, а ще ми менш ніж за сотню метрів від найближчого технічного люка в корпусі, звідки вас заберуть завтра вранці. Глісер підженуть просто під силові балки між шостим і сьомим кілем. Можна буде спуститися просто на борт. — Він обернувся до Сьєрри Трес. — Навіть із пораненням це не буде великим клопотом.

У всьому