Річард К. Морган - Пробуджені фурії

Нею струснуло.

— Коли я говорила з нею… Там, у нижніх камерах, коли я розповіла їй це, вона назвала це протіканням. Я спитала, чи це не вона іноді випускає мене, але вона не захотіла відповідати. Я знаю, що деякі речі відмикають замки. Секс. Горе. Лють. Але іноді я просто спливаю вгору без причин, а вона віддає мені контроль. — Вона зупинилася й знову похитала головою. — Може, це ми так ведемо перемовини.

Я кивнув.

— Котра з вас вийшла на Плекса?

— Не знаю, — вона дивилася на руки, стискала й розтискала пальці, наче то була механічна система, яку вона ще не цілком опанувала. — Не пам’ятаю. Гадаю, що так, то була вона, певно, вона його вже знала раніше. Побіжно, як частину кримінального ландшафту. Текіто — це мілке болото, а списанти завжди на краю легального. Дешевий чорний ринок списантського обладунку — це частина тамтешньої діяльності Плекса. Не думаю, що вони коли-небудь мали якісь угоди, але вона знала його в обличчя і хто він такий. Я вичерпала його з пам’яті, коли зрозуміла, що хочу активувати «Кволґрист».

— Ти пам’ятаєш Танаседу?

Вона кивнула, опанувавши себе трохи краще.

— Так. Патріарх якудза високих рангів. Його привели за Юкіо, і Плекс сказав їм, що попередні дані підтверджуються. Юкіо не мав достатньо впливу, щоб розгойдати все.

— Що саме розгойдати?

Повтор допитливого погляду, яким вона стрельнула в мене, коли я вперше спитав про цю зброю. Я розвів руки, і їх шарпонуло вітром.

— Та годі, Надю. Я привів тобі революційну армію. Я видерся на Рильські Скелі, щоб тебе звільнити. Це ж мусить бути чогось варте, так?

Її погляд знову відскочив. Я почекав.

— Воно вірусне, — врешті сказала вона. — Дуже заразне, варіант безсимтомного грипу. Всі підхоплюють його, всі передають його далі, але реагують тільки генетично модифіковані. Вірус запускає зміну в тому, як гормональна система реагує на гарланівські феромони. Чохли-носії були закриті в герметичних хованках у таємних місцях. У випадку, коли б їх треба було залучити, призначена група мала розкопати схованку, вчохлитися в одне з тіл і піти гуляти. Вірус мав зробити решту.

Вчохлитися в одне з тіл. Слова цокнули в моїй голові, як вода, що крапає в розщілину. Посланський провісник розуміння завис на пів сантиметра за межами досяжності.

Сполучені механізми інтуїції закрутили крихітними коліщатками, збираючись у конструкцію розуміння.

— Схованки. Де вони?

Вона знизала плечима.

— Здебільшого на Новому Хоккайдо, але є ще кілька на півночі Шафранового архіпелагу.

— І ти повела Танаседу до?

— До того, що на мисі Саншін.

Усі коліщатка надійно зчепилися й розчахнули двері. Спогад і розуміння полилися крізь них ранковим світлом.

Ласло і Сильва гризлися, коли «Зброя для Ґевари» заходила в док Драви.

Ви, мабуть, не чули про той поглиблювач дна, який знайшли вчора розтрощеним коло мису Саншін…

Про нього я знаю. Було сказано, що він коло мису наскочив на мілину. Ти вишукуєш таємну змову там, де є тільки некомпетентність.

І моя власна розмова з Плексом в «Токійській вороні» за день до того.

А чого їм заманулося сьогодні прийти до тебе по переливання? Не може ж бути, що в тебе єдиний в місті апарат для перенесення цифрової людини.

Щось у них обламалося. У них була власна установка, але вона забруднилася. Морська вода в трубках з гелем.

Отака вона організована, ця злочинність.

— Щось тебе насмішило, Ковачу?

Я похитав головою.

— Мікі Передчутливий. Гадаю, що доведеться триматися за це ім’я.

Вона дивно глянула на мене. Я зітхнув.

— Не важливо. То що з цього мав Танаседа? Нащо йому така зброя?

Її губи вигнулися в кутку. Очі ніби заблимали, відбиваючи мерехтіння хвиль.

— Злочинець є злочинець, хай там якого він політичного рангу. Врешті-решт, Танаседа нічим не відрізняється від якогось дешевого портового гицля з Карлового. А чим якудза завжди славилася? Шантажем. Впливом. Тиском для отримання урядових підрядів. Вибіркова сліпота до певної діяльності, частка в активних державних підприємствах. Співпраця в пригнобленні за певну ціну. Усе дуже шляхетно.

— Але ти надурила їх.

Вона хмуро кивнула.

— Я показала їм місце, дала коди. Сказала, що вірус передається статевим шляхом, щоб їм здавалося, ніби вони все контролюють. Насправді так він теж передається, а Плекс не був надто уважний до біокодів і не шукав нічого глибше. Я знала, що можу довірити йому так налажати.

Я відчув на обличчі ще одну слабку усмішку.

— Так, у нього до такого хист. Певно, це його аристократична спадщина.

— Мабуть.

— А враховуючи те, наскільки міцно якудза тримає в руках секс-індустрію Міллспорта, ти все зважила правильно. — Притаманна доброму шахрайству радість пробігла мною, як кайф від трясучки — в її розрахунку була гладенька, нелюдська вивіреність, гідна посланського планування. — Ти дала їм загрозу, яку вони могли б тримати над головою Гарланітів, і до якої вже мали бездоганну систему розповсюдження.

— Виходить, що так, — її голос знову трохи розкис, коли вона заглибилася у спогади. — Вони хотіли зачохлити якогось свого бійця в одне з Саншінських тіл, а тоді поїхати з ним до Міллспорта й продемонструвати те, що мають. Тільки не знаю, чи дійшли вони до цього етапу.

— О, та напевне дійшли. Якудза доволі ретельна у своїх інтригах. Ох, скільки б я віддав, щоб побачити обличчя Танаседи, коли він прибув з таким товаром на Рилу, а генетики Гарланів розказали йому, що насправді він нічого не контролює. Дивно, що Аюра не стратила його просто на тому місці. Дивовижна стриманість.

— Або дивовижна зосередженість. Його смерть нічого б не дала, хіба не так? Коли той чохол зійшов на пором в Текіто, він уже мав заразити достатньо нейтральних носіїв, щоб поширення не можна було спинити. А на той час, коли вони сходили на берег у Міллспорті. — Вона знизала плечима. — Йшлося вже про невидиму пандемію.

— Точно.

Може, їй почулося щось у моєму голосі. Вона знову розвернулася до мене, а її обличчя спотворилося від затамованої злості.

— Гаразд, Ковачу, чорти б тебе взяли. Скажи мені — а ти б що зробив?

Я побачив у ній біль і страх. Відвів погляд, раптом засоромившись.

— Не знаю, — тихо сказав я. — Твоя правда, мене там не було.

І тоді, наче я нарешті дав їй бажане, вона таки залишила мене.

Залишила самого стояти на містку й дивитися, як океан суне на мене з безжальною швидкістю.

Розділ тридцять сьомий

Поки нас не було, атмосферна активність у Кошутській затоці затихла. Побившись об східний берег більш як тиждень,