Річард К. Морган - Пробуджені фурії

до жорстокості проти членів родини Гарланів. Це як генетичний страх перед зміями, який спостерігають у мавп, як вбудована реакція пляшкоспинів на тінь крил на воді. Цю жагу вмикає феромонна аура, що супроводжує кров Гарланів. Після того залишається тільки питання часу й особистих відмінностей — у деяких випадках носій зреагує тут і зараз, обернеться берсерком і піде вбивати тим, що матиме під рукою. Інші типи особистостей можуть почекати й спланувати все ретельніше. Дехто може навіть опиратися потягу, але це як секс, як еволюційна перевага. Біологія врешті-решт все одно переможе.

— Генетично закодоване заколотництво, — я кивнув. На мене зійшов безрадісний спокій. — Ну, гадаю, що це природне продовження принципу квеллкриста. Розлетися на всі боки, заховайся й повернись на ціле життя пізніше. А якщо не спрацює, то завербуй своїх правнуків, щоб вони стали до твоєї битви через кілька поколінь. Яка відданість справі. Чого ж Чорні бригади цим так і не скористалися?

— Не знаю, — вона насупилася і смикнула лацкан куртки, яку їй позичила Трес. — Мало хто з нас мав коди доступу. І знадобилося б кілька поколінь, аби щось таке стало варто запускати. Можливо, ніхто з тих, кому це було відомо, довго не прожив. З того, що розповіли твої друзі, більшість кадрів з Бригад вполювали й стратили після того, як я… Як усе скінчилося. Може, нікого не залишилося.

Я знову кивнув.

— А може ніхто з тих, хто знав і вижив, не зміг змусити себе це зробити. Врешті, це з біса страшний задум.

Вона втомлено зиркнула на мене.

— То була зброя, Ковачу. Всі види зброї жахливі. Гадаєш, зробити з крові Гарланів мішень — це гірше за ядерний вибух, яким вони вдарили по нас коло Мацуе? Випарували сорок п’ять тисяч людей, бо десь серед них були таємні схованки квеллістів. Хочеш поговорити про дещо з біса страшне? На Новому Хоккайдо я бачила, як цілі міста зрівнювало з землею артилерійським вогнем урядових сил, котрі стріляли під низьким кутом. Політично підозрілі сотнями страчувалися бластерним розрядом у пам’ять. Це що, не так страшно? Невже «Протокол Кволґрист» якось менше дискримінує за системи економічного пригноблення, котрі вимагають від тебе гноїти ноги на фермах бела-трави, а легені на обробних фабриках, чи всіма нігтями шукати зачепу на погнилій скелі й падати назустріч смерті, збираючи карнизні яблука тільки тому, що ти народився бідним?

— Ти говориш про умови, які зникли три сотні років тому, — м’яко сказав я. — Але річ не в тому. Мені шкода не родину Гарланів. Мені шкода тих нещасних серунів, чиї пращури з Чорних бригад обрали їхні політичні уподобання на клітинному рівні за кілька поколінь до їх народження. Вважай мене старосвітським, але мені подобається самому приймати рішення, кого вбивати й за що. — Я перечекав хвильку, а тоді загнав клинка по руків’я. — Із того, що я читав, подібних поглядів дотримувала й Квеллкриста Сокольнича.

Під нами пролетів кілометр опушеної білим синяви.

У лівій гондолі ледве чутно бурмотів щось до себе гравідвигун.

— І що це має означати? — нарешті прошепотіла вона.

Я знизав плечима.

— Це ж ти його запустила.

— То була зброя квеллістів, — мені здалося, що я почув у її словах розпачливу ноту. — То було все, що я мала. Гадаєш, це гірше за призовну армію? Гірше за клоновані бойові чохли, в які Протекторат переливає своїх солдатів, щоб вони вбивали без жалю й співчуття?

— Ні. Але я гадаю, що така концепція суперечить словам «Я не проситиму вас битися, жити чи вмирати за справу, яку ви спершу не зрозумієте й не приймете з власної волі».

— Я знаю! — тепер ясно вчувалася тріщина, що грала в її голосі. — Думаєш, мені це не зрозуміло? Але з чого я могла вибирати? Я була сама. Галюцинувала половину часу, бачила сни про життя Ошіми й… — Вона тремтіла. — Інше. Я ніколи не знала напевне, коли прокинуся наступного разу і що побачу поруч, іноді навіть не знала, чи прокинуся взагалі. Іноді я не знала, скільки мала часу, не знала навіть, чи все відбувається насправді. Ти уявляєш, як із таким жити?

Я похитав головою. Посланські десанти прогнали мене через багато різновидів кошмарних переживань, але там ти ані секунди не сумніваєшся у стовідсотковій реальності подій. Навчання не дозволить.

Її руки знову стислися на поручні містка, а кісточки побіліли. Вона дивилася на океан, але навряд чи бачила його.

— Навіщо повертатися до війни з Гарланами? — обережно спитав я.

Вона різко зиркнула на мене.

— Тобі здається, що війна колись закінчувалася? Думаєш, що коли триста років тому ми вишкрябали якісь поступки, то ці люди перестали шукати способів загнати нас у сраку бідності часів Заселення? Такий ворог не відступає.

— Так, цього ворога неможливо вбити. Малим я читав ту промову. Дивина в тому, що як на того, хто більш-менш пробудився лиш кілька тижнів тому, ти пречудово поінформована.

— Усе геть не так, — сказала вона, знову дивлячись на неспокійне море. — На той час як я вперше прокинулася по-справжньому, я вже багато місяців бачила уві сні Ошіму. Ніби лежала в лікарні паралізована й через погано налаштований монітор стежила за кимось, хто наче міг би бути твоїм лікарем. Я не розуміла, хто вона така, а лиш те, що вона для мене важлива. Половину часу я знала те, що знала вона. Іноді я відчувала, ніби спливаю на її поверхню. Ніби можу з’єднати свої губи з її й заговорити через неї.

Я зрозумів, що вона говорить уже не до мене, що слова просто вилітають з неї, як лава, полегшуючи внутрішній тиск, силу якого я міг оцінити лиш приблизно.

— Коли я вперше прокинулася по-справжньому, то думала, що помру від шоку. Мені снилося, що їй сниться щось про хлопця, з яким вона спала, як була молодшою. Я розплющила очі в ліжку в якійсь засраній нічліжці в Текіто і змогла поворухнутися. Я відчувала похмілля, але була жива. Я знала, де знаходжуся, вулицю й назву закладу, але не знала, хто я така. Я вийшла надвір, пройшла вранішньою вулицею до порту, а люди всі дивилися на мене, і я зрозуміла, що плачу.

— А як щодо інших? Орр і решта команди?

Вона похитала головою.

— Ні, я залишила їх десь на іншому кінці міста. Тобто, їх залишила вона, але, здається, я теж до цього трохи причетна. Гадаю, вона відчувала, як я зринаю, і відійшла від них, щоб бути наодинці, коли це станеться. А може, це я змусила її так вчинити.