Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Тримаючи в руках світлини солдатів із чорною стрічкою у лівому куті, а в одному випадку — світлину солдата, що лежить у труні, жінки ледь стримували сльози, розповідаючи про долю своїх синів у Радянській Армії. Одна жінка описала, як її сина забили до смерті старші солдати зі Середньої Азії, коли він відмовився мити підлогу зубною щіткою, що було традиційним ритуалом приниження новачків. Інша сказала, що її син помер від сонячного удару після шестигодинних навчань за 40-градусної спеки без адаптаційного періоду. Ще одна мати розповіла, як її сина і десятки інших «випадково» скосило кулеметним вогнем під час убивчого навчання.

Коли група матерів завершила свої виступи, Мартиросян, який сидів за довгим столом на тлі великого українського прапора, сказав: «Наших синів убивають на службі імперської армії. Порожніх декларацій про суверенітет не досить. Якщо Україна рухається не лише до “паперової” незалежності, а до такої, яку має будь-яка інша держава, нам потрібна незалежна українська армія».

Мартиросян приїхав до Рівного зі Сибіру в 1985 році, прийнявши на себе командування 55-м окремим полком. Умови в Рівному були типовими для Радянської Армії тих часів. Командири отримували квартири поза чергою й отоварювалися в місцевому універмазі з його убогим асортиментом. Солдати зловживали нецензурною лексикою та пиячили. Проте Мартиросян ще під час служби в Сибіру виношував ідеї демократизації збройних сил і в 1986 році, коли в усіх на вустах була перебудова, вирішив випробувати їх.

Першою його метою було припинення «дідівщини». Мартиросян звернувся до батьків порушників, попросивши їх вплинути на своїх синів. Він запитував у солдатів, які офіцери користуються в них найбільшим авторитетом, і використовував їхні відгуки як підставу для підвищень у званні. Він боровся з лихослів’ям серед рядових і замість призначення штрафних нарядів порушникам дисципліни намагався присоромити їх, фотографуючи тих, хто заснув на варті, й вивішуючи світлини в коридорі.

Методи Мартиросяна спрацьовували, й незабаром 55-й окремий полк мав найкращі показники дисципліни та боєготовності в 13-й армії. Однак успіхи Мартиросяна зіпсували його стосунки з начальством. В полку ледь не щотижня стали з’являтися різні комісії — нібито для перевірки крадіжок бензину чи продуктів або нецільового використання бойової техніки, а насправді з метою знайти привід для переведення Мартиросяна до іншого полку. Восени 1988 року, коли радянські організації, в тому числі військові частини, висували кандидатів до Верховної Ради СРСР, Мартиросян став відчувати тиск і, щоб захистити себе від подальших неприємностей, вдався до незвичного кроку у виборчому процесі.

Вірменин за національністю, Мартиросян швидко став запеклим українським націоналістом. Наприкінці 1988 року націоналісти були фактично єдиною справжньою незалежною політичною силою в Рівному, і Мартиросян знав, що не переможе на виборах без їхньої підтримки. Сам він розмовляв російською мовою, але пообіцяв підтримати українську як державну мову й самому її вивчити. Це задовольнило місцевих націоналістів, і вони підтримали його. Коли результати виборів були підраховані, Мартиросян, який балотувався разом із ще п’ятьма кандидатами, здобув 87 відсотків голосів виборців.

В наступні місяці Мартиросян став активним демократичним лідером, і це, своєю чергою, привело до політизації військових 55-го полку.

Спочатку в полку існував певний опір українському націоналізму, навіть із боку тих, хто був відданий Мартиросяну: російські вояки побоювалися, що їх демобілізують із української армії або примусять залишити Україну. Майже всі вони скептично ставилися до українських націоналістів і нагадували про те, що жовто-блакитний український прапор використовували партизани, які під час війни вчиняли жорстокості.

Однак союзники Мартиросяна, націоналісти, почали зустрічатися з військовими. Вона розповідали про голод 1933 року і про корумпованість комуністичної партії, доводили, що єдине можливе майбутнє України — це незалежна держава.

І поступово вони схилили полк на свій бік. На багатьох справили враження подробиці сталінського геноциду, особливо Голодомору, але найважливішим міркуванням стало усвідомлення того, що лише поділ Радянської Армії на окремі національні армії допоможе покінчити з тією деградацією, що була долею пересічного радянського військового.

29 червня Мартиросян звернувся до Верховної Ради УРСР щодо питання суверенітету. Він сказав, що існує небезпека застосування сили, і попередив, що в армії є люди, здатні скинути цей парламент і будь-який інший подібний.

16 липня український парламент схвалив Декларацію про державний суверенітет, і на тлі загальної підтримки вимоги щодо служби українських військових лише на території України настрої в 55-му полку почали змінюватися на користь окремої української армії. Незабаром офіцери з такими настроями, почасти натхнені прикладом 55-го полку, з’явились і в інших військових частинах.

26 листопада генерал Михайло Моїсеєв, начальник генштабу Радянської Армії, звернувся до Верховної Ради СРСР із заявою, що він не вважає за можливе надати право українським громадянам служити винятково на українській території, бо це буде рівнозначним розчленуванню армії, 17 відсотків якої становили призовники з України.

Однак, попри це застереження, в Запоріжжі цілий повітряно-десантний полк відмовився виконувати наказ про передислокацію до Семипалатинська, де проводились ядерні випробування. Дружини офіцерів оголосили голодування на центральній площі міста, а офіцери попросили в Кравчука політичного притулку.

Врешті-решт, зважаючи на зростання напруги в частинах Радянської Армії, розташованих в Україні, офіцери з усієї республіки, в тому числі з 55-го полку, зустрілися 3 лютого в Києві для обговорення питання про створення Спілки офіцерів України — очевидного передвісника окремих збройних сил. Мартиросян не був присутній на першій зустрічі, але після активної дискусії в кулуарах її організатори вирішили запропонувати йому очолити цю Спілку, хоч він і не був українцем. На делегатів справили враження його виступи на з’їзді, а оскільки він був народним депутатом, вони знали, що йому не загрожує арешт. Після зустрічі багатьох офіцерів, які були її учасниками, негайно звільнили за «дискредитацію звання радянського офіцера», але у військових частинах по всій республіці продовжували розробляти плани проведення установчого з’їзду нової організації, аж поки нарешті не була призначена дата конференції.

Після того, як Мартиросян завершив свою промову, почалися виступи з місць. Один полковник із частини поблизу Ужгорода сказав: «Я гадаю, ми всі згодні з тим, що українська армія потрібна, але вона має бути створена законом, ухваленим Верховною Радою. Якщо люди почнуть озброюватися, репресій не уникнути». Інший делегат закликав покласти край політичній діяльності комуністів в армії та додав: якщо партія має в армії замполітів, то і Рух повинен їх мати.

Була також дискусія на тему «гарячих точок», на кшталт Баку, куди Радянська Армія ввійшла в січні 1990 року. Делегати заявляли, що це чужі війни й українці не повинні брати в них жодної участі. Один із делегатів стверджував, що до гарячих точок українських солдатів