Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

Коли був убитий останній бізон, жінки також зайшли за огорожу і вкупі з чоловіками стали здирати шкури з тварин і розсікати туші.

Цілий день кипіла робота. Довго сидів я на вершині скелі, потім спустився в пастку. Чоловіки й жінки вітали мене голосно:

— Апаук! Апаук! Ось іде Апаук, Дарувальник Достатку!

Довго не вмовкали вигуки.

Так я став заманювачем бізонів. Протягом багатьох років заманював я стада для мого народу, а також для «чорноногих», кайна і «череванів». Роботи було багато, і від чотирьох племен я одержував щедрі дари. Згодом і інші люди навчилися заманювати бізонів, але серед мого племені я був єдиним заманювачем. А потім білі збудували форт Бентон, і торговці почали скупляти у нас бізонячі шкури. На них був великий попит. Наші воїни щодня ходили на полювання і вбивали бізонів. У таборі завжди було багато м’яса.

Тепер нікому не потрібні були мої послуги. Через три роки після того, як звели форт, я востаннє заманив стадо для мого племені. Відтоді я мусив або сам ходити на полювання, або посилати когось, коли запас м’яса у нашому вігвамі вичерпувався.

О, як я хотів би, щоб білі ніколи не з’являлись у нашій країні!

Три життя Апікуні

Цей чоловік мав два імені. Перше — Джеймс Віллард Шульц — він дістав у спадок від своїх англо-німецьких пращурів, які переселилися в Америку з дозволу англійської королеви ще на початку XVIII століття. Друге — Апікуні, або Біла Сорочка, — він одержав від своїх індіанських друзів, котрих усе життя вважав одноплемінниками.

А життя це вмістило мало не століття. Шульц народився в 1859 році, а помер у 1947-му, як і жив, у глибинці. Він з’явився на світ у місті Вунвілль на півночі штату Нью-Йорк, а пішов із життя в штаті Монтана, поблизу резервації індіанців племені «чорноногих». За кожним із двох імен цього письменника й першопрохідця стояло ціле життя, що відобразило різні риси його самобутнього характеру. Та хоч би скільки життів прожив Апікуні, йому випала одна навдивовижу цілісна доля, хоч і з безліччю драматичних перипетій.

«Непутящого» підлітка, закоханого в дике життя на природі, батьки та родичі намагалися після школи влаштувати у військову академію — але той, як робив це ще у шкільні роки, частенько втікав із занять, щоб послухати оперу або побути в лісі. Коли ж випала нагода поїхати на Захід — поїздка теж була дозволена лише на жорстких умовах, з поверненням назад. Проте повернення відбулося аж через довгі роки, і тоді Шульц остаточно порвав з «цивілізацією».

Умовно кажучи, перше життя Апікуні, життя істинного першопрохідця Заходу, склалося так, як він хотів: у ньому були мисливство, сутички з ворожими племенами, торгівля з індіанцями, подорожі й відкриття. На перший погляд, Шульц був схожим на багатьох шукачів щастя, які сипнули на Захід, будучи не в ладах із законом або з буржуазною цивілізацією. Але тут же починаються важливі відмінності — вони пов’язані зі своєрідністю особистості Апікуні. Доля неухильно вабила його до тих, хто здавався йому природнішим і величнішим, простішим і щедрішим душею. Таких людей Шульц знайшов серед індіанців, а саме у племені «чорноногих», піку ні. Він не був їхнім бранцем — він прийшов до індіанців із доброї волі, тому що багато в чому дивився на світ їхніми очима. Він жив їхнім життям, пристрастями, пережив їхню трагедію — занепад традиційного устрою життя, загибель бізонячих стад. Він одружився з індіанкою на ім’я Нетакі й виростив із нею сина, Самотнього Вовка, згодом самобутнього скульптора. Отож усе, про що пізніше Шульц розповів на сторінках книжок, було ним випробувано, пережито або почуто од вірних людей — тих, у кого зустріла відгук його щира, захоплена, бродяча душа.

Ось чому і на книжки Шульца лягла печать достовірності, що йде від досвіду життя. Шульц поривався відобразити те, що любив: неповторність місця, часу і способу життя. Навряд чи могло б відбутися його друге життя, життя письменника, якби Шульц у ті швидкоплинні роки щасливої молодості, проведеної на фронтирі[25] не був вірним товаришем, допитливим шукачем життя, відкривачем нового, тонким спостерігачем, чутливим до потреб інших людей. Він, щоправда, тоді ще й не помишляв про письменництво, але вже з 70-х років вів щоденники і робив записи.

За всі ці роки Апікуні набув рідкісного життєвого досвіду: пізнав край, що став йому рідним, і притаманні цьому краю звичаї. Знання людей, з якими звела його доля, стало критерієм оцінки будь-якої людської особистості. Люди, близькі автору, часто з’являються на сторінках його книжок. Такий Джозеф Кіп, торговець з індіанцями, і його супутник Вставай-Вовк. А найчастіше це індіанці й напівіндіанці, чоловіки й жінки. Така мати Кіпа, донька відомого вождя майданів Матотопи, та її подруга Жінка-Кроу — обидві стали названими матерями для Апікуні, постійно турбувалися про нього. Такі й вожді племені «чорноногих», воїни і товариші Шульца по полюванню і стежці війни, бо він так глибоко увійшов у життя «чорноногих», що брав участь у військових походах та інших важливих подіях їхнього життя.

І звичайно ж, Шульц досконало вивчив побут і культуру індіанців Американського Заходу: конфедерації «чорноногих», їхніх сусідів гро-вантрів («череванів»), кроу, сіу-ассінібойнів, рівнинних крі та багатьох інших. Він став досвідченим провідником по диких місцях, знавцем повадок різних звірів та їхнього середовища.

Крах подібного способу життя став кінцем першого життя Апікуні. З багатьох причин 1901–1903 роки виявилися в його долі переломними. Зникнення бізонів, ув’язнення «чорноногих» у резервації… Тоді Шульц особисто переконався в тому, що слово й діло у внутрішній політиці уряду сильно розходяться: «чорноногі» довгий час перебували на межі голодної смерті. Все це означало розлуку із звичним, дорогим серцю оточенням. До цього долучилася смерть дружини Нетакі, внутрішнє спустошення від цієї втрати. Тоді ж проти Апікуні почалася судова справа: він звинувачувався в тому, що буцімто брав участь у відстрілі диких тварин у заборонений сезон. І хоча через кілька років Шульца було виправдано, в той час йому довелося тікати від тюрми далеко за межі штату Монтана, міняти місце проживання, розлучитися з друзями і відчути особливо гостру самотність.

У той період воістину рятівним якорем виявилося для Апікуні знайомство з видатним американським ученим-етнографом Джорджем Бірдом Гріннеллом. Ще в середині 80-х років, коли той уперше приїхав у глушину Монтани, Шульц був йому досвідченим провідником, допоміг своїм досвідом і знаннями в роботі над