Стефані Маєр - Затемнення

Сет заскавчав, це був неспокійний, стурбований звук. Від нього в мене на голові волосся стало дибки.

А потім на одну довжелезну секунду запала мертва тиша. Нарешті Едвард видихнув.

— Ні! — від простяг руку, мов хапаючи щось невидиме. — Не!..

Судома пройшла по тілу Сета, а його легені вивергли повне страждання та нестерпного болю виття.

В цю-таки мить Едвард упав на коліна, обхопив голову руками, і його обличчя також скривилось від болю.

Я злякалась, збентежено зойкнула та присіла біля нього. Це було безглуздо, але я все одно намагалась відірвати його руки від голови, але мої спітнілі долоні зісковзували з його мармурової шкіри.

— Едварде! Едварде!

Він із видимим зусиллям звів на мене очі та промовив крізь стиснуті зуби:

— Все гаразд. Все буде добре. Це… — він не договорив і знову здригнувся.

— Що з вами коїться? — вигукувала я, доки Сет завивав ув агонії.

— З нами все гаразд. З нами все буде гаразд, — важко промовив Едвард. — Семе… поможи йому…

В той момент, коли він промовив ім’я Сема, я збагнула, що коли він каже «ми», йдеться не про нього та Сета. Ніхто невидимий не збирався їх атакувати. Цього разу критична ситуація була не тут.

Едвард уживав манеру зграї говорити у множині.

Весь мій запас адреналіну вже був вичерпаний. В тілі не лишилося жодної його краплинки. Я почала осідати, але Едвард підхопив мене раніше, ніж я встигла вдаритись об каміння. Тримаючи мене в руках, він підвівся на ноги.

— Сете! — покликав Едвард.

Сет, і досі страждаючи, присів. Здавалося, ніби ось-ось він ладен кинутись у ліс.

— Ні! — суворо промовив Едвард. — Ти помчиш просто додому. Негайно. Так швидко, як тільки можеш!

Сет заскавчав, хитаючи своєю величезною кудлатою головою.

— Сете. Довірся мені.

Велетенський вовк одну довгу секунду пильно дивився у відчайдушні Едвардові очі, а потім присів на лапи і швидко поскакав до лісу, щезаючи, ніби привид.

Тим часом Едвард щільно притиснув мене до грудей, і ось ми вже неслись крізь темний ліс, але в протилежний від вовка бік.

— Едварде, — з мого здавленого горла важко вилітали слова. — Едварде, що трапилось? Що трапилось із Семом? Куди ми прямуємо? Що взагалі коїться?

— Ми повинні повернутися на галявину, — тихо відповів він. — Ми знали, що є велика вірогідність того, що це станеться. Сьогодні рано-вранці у Аліси було видіння, і вона передала інформацію Семові та Сетові. Волтурі вирішили, що час утрутитись.

Волтурі.

Це вже занадто. Мій розум відмовлявся втямити значення цих слів, вдаючи, що взагалі не розуміє мови.

Дерева швидко пролітали повз нас. Едвард біг так швидко, що здавалось, ми стрімко та безконтрольно котимося згори вниз.

— Не панікуй, вони прийшли не по нас. Це просто звичайний візит гвардійців, що контролюють такого роду безлад. Нічого незвичайного чи надважливого, вони просто виконують свою роботу. Певна річ, час свого візиту вони вибрали підозріло ретельно. Це наштовхує мене на думку, що там, в Італії, ніхто б особливо не оплакував, якби членів сім’ї Калленів стало менше через перволітків, — останні слова він вимовив крізь зуби, твердо та байдужливо. — Я напевне знатиму, про що вони думають, коли вони наблизяться до галявини.

— То ось чому ми повертаємось? — прошепотіла я. Чи зможу я все витримати? Образи чорних мантій, що маяли на вітрі, просочилися в мій ледь працюючий мозок, і я спробувала вигнати їх із голови. Межа моєї витривалості наближалась.

— Частково — так. Але в основному через те, що безпечніше для нас тепер буде приєднатися до решти. У Волтурі немає приводу турбувати нас, але… з ними Джейн. Якщо вона дізнається, що ми десь далеко від решти, лише вдвох, це може її спокусити. Як і Вікторія, Джейн може припустити, що я з тобою. Ну і Деметрі, звісно ж, із нею. Він знайде мене, якщо Джейн попросить.

Я не хотіла навіть думати про це ім’я і про цю людину. Але в голові негайно виник образ сліпуче-витонченого дитячого обличчя. З мого горла вихопився дивний здавлений звук.

— Тихо, Белло, тихо. Все буде гаразд. Аліса це бачить.

Аліса бачить? Але… що буде з вовкулаками? Куди поділася зграя?

— А зграя?

— Їм довелося швидко відступити. Волтурі не стали б дотримуватися перемир’я з вовками.

Я відчувала, як пришвидшується моє дихання, але не могла його контролювати. І почала задихатися.

— Клянуся тобі, Белло, з ними все буде гаразд, — пообіцяв Едвард. — Волтурі не розрізнять їхнього запаху, вони не зрозуміють, що там були вовкулаки. З цим видом вони не стикались. Зі зграєю все буде гаразд.

Його пояснення не вельми мене заспокоїли. Моє зосередження розсипалося на друзки через мої власні страхи і купу запитань.

Із нами буде все гаразд, — сказав він мені до цього… але Сет, він так вив від болю… й Едвард уникнув відповіді на моє перше запитання, відвернувши увагу розповіддю про Волтурі…

Я вже майже втратила свідомість, ледь тримаючись за Едварда кінчиками пальців. Дерева злились в одну суцільну розмиту пляму, що обвивала Едварда жовтувато-зеленими смугами.

— Що трапилось? — знову прошепотіла я. — До того, коли Сет завив од болю? Коли тобі стало зле?

Едвард вагався.

— Едварде! Скажи мені!

— Вже все скінчилось, — прошепотів він. Крізь шум вітру я ледь могла розрізнити сказане. — Вовкулаки не рахували своєї частини перволітків… вони думали, що знищили їх усіх. Аліса, звісно ж, не могла цього бачити…

— Що трапилось?!

— Один із перволітків ховався… Лі знайшла його і, самовпевнена дурепа, намагаючись комусь щось довести… Вона спробувала впоратись із ним самотужки…

— Лі, — повторила я, занадто слабка, щоб приховати полегшення, яке прозвучало в моєму голосі. — З нею все буде гаразд?

— Лі не поранена, — пробурмотів Едвард.

Я пильно дивилась на нього, не розуміючи, що він має на увазі.

Семе, допоможи йому, — шепотів Едвард. Йому, не їй.

— Ми вже майже на місці, — промовив він, подивившись на якусь точку на небі.

Автоматично я підвела очі слідом за його. І побачила тільки темно-пурпурову хмару, що висіла низько над деревами. Хмара? Але ж сьогодні було так аномально сонячно… Ні, це не була хмара — це був стовп чорного диму, такий самий, як і на нашій маленькі галявинці.

— Едварде, — промовила я майже нерозбірливо. — Едварде, хтось поранений.

Я чула агонію Сета й бачила муку на обличчі Едварда.

— Так, — прошепотів він.

— Хто? — спитала я, незважаючи на те, що вже знала відповідь на своє запитання.

Звісно ж, я знала. Це безсумнівно.

Дерева навколо нас стишували свій рух, ми наближались до місця призначення.

Едвард