Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

Глипнув на годинник: вісімнадцять по першій. У ЦРУ навчали, що для вірної смерті людину слід душити п’ять хвилин. Абдул легко міг би робити це ще дві хвилини, але боявся, що хтось вийде й зіпсує все.

У таборі панувала тиша. Абдул озирнувся. Ніде й не шелесне. «Ще трохи часу — єдине, що мені треба», — подумав він. Глянув угору. Яскраво світив місяць, який, однак, сховається вже за годину. Знову перевірив час: ще хвилина.

Подивився на свою жертву. «Занадто молодий», — відзначив він. Авжеж, юнаки здатні на жорстокість, і цей хлопчина сам обрав насильницьку роботу, та Абдулу однаково було шкода забирати життя, яке не встигло навіть до ладу початися.

Пів хвилини. П’ятнадцять секунд. Десять, п’ять, нуль. Абдул відпустив хватку, й обм’яклий Тахаан нерухомо застиг на землі.

Абдул легенько обмотав дріт навколо пояса, закріпивши його дерев’яними ручками. Відтак підняв і повісив на плече Тахаанів автомат.

Після того присів, закинув труп на плечі й знову встав.

Швидко підійшов до дальнього краю махуру й кинув тіло під стіною. Сховати його було ніде, але так воно хоча б не лежатиме на видноті.

Автомат залишив там. Користі з нього не буде жодної: найперший постріл побудить усіх джихадистів, і спробі втекти настане кінець.

Знайшов двері в махур. Засув був на місці — отже, всередині лише рабині, джихадистів нема. Це добре. Не хотілося сутичок, які зчинили б шум. Кію треба забрати так, щоб охорона не прознала, бо перед втечею в нього були ще деякі справи.

Прислухався. Голоси, які чув раніше, вже не звучали. Нечутно підняв засув, прочинив двері й зайшов усередину.

Там стояв спертий дух від людей, які давно не милися й жили в тисняві. У приміщенні не було вікон, тільки самотня свічечка дарувала тьмяне світло. Із шістьох незастелених ліжок чотири займали жінки. Вони не спали, сиділи: такі жінки не лягають допізна, здогадався. Чотири нещасні обличчя дивилися на нього з острахом. «Сприйняли мене за охоронця, який прийшов по секс», — подумав він. Аж ось одна з дівчат обізвалася:

— Абдул!

Він розгледів Кіїне обличчя при тьмяному світлі. Заговорив до неї французькою, сподіваючись, що інші не зрозуміють:

— Ходімо, хутчіш.

Йому хотілося, щоб вона вийшла, поки решта дівчат не збагнули, що сталося, і не пристали до них.

Вона зіскочила з ліжка й хутко підбігла до нього. На ній був звичайний одяг — як і на всіх у холодну сахарську ніч. Одна із жінок устала з місця й спитала:

— Хто ти? Що відбувається?

Абдул визирнув надвір, хотів переконатися, що все спокійно, й повів Кію за собою. Почув позаду інший голос:

— Візьми й мене!

Ще одна сказала:

— Ми всі хочемо піти!

Він хутко зачинив двері й замкнув їх на засув. Волів забрати й решту жінок, але вони побудять охорону і все зіпсують. Бранки гупали у двері, намагаючись відчинити їх, але було вже запізно. Почувши крики відчаю, він сподівався тільки, що вони не розбудять нікого.

На майданчику охорони панувала тиша. Абдул глянув на копальню. Тамтешній вартовий не мав ліхтаря, але він помітив його за вогником сигарети. Чоловік сидів. Абдул не бачив, у який бік той дивиться. Тож розслаблятися було зарано. Скомандував Кії:

— За мною.

Хутко підбіг до паркана й видерся нагору, зупинившись на провсяк, якщо їй потрібна допомога. Триматися там було нелегко, бо отвори в дротяній загорожі мали всього кілька сантиметрів завширшки, й Абдул не знав, чи вистачить йому сили всидіти там і витягнути її. Та переживав дарма, бо вона, сильна й спритна, вилізла скоріше, ніж він устиг зіскочити на землю по той бік.

Допомігши Кії спуститися, він повів її на майданчик для рабів, де охорона їх не помітить. Там, поміж будівлями й шатрами, вони попрямували до свого барака.

Абдулу хотілося знати, що було з нею в махурі.

Часу на розмови не мав, та й мусили мовчати, однак він таки спитав пошепки:

— До тебе приходив той високий?

— Ні, — відповіла вона. — І слава Богу.

Абдула її відповідь, утім, не вдовольнила.

— Хтось іще...

— Не було нікого, крім старої з рушниками. Дівчата казали, так іноді буває. Коли до них не приходять наглядачі, вони називають це «п’ятницею»[15] — вихідним днем.

З плечей Абдула звалився тягар.

За хвилину вони були вже в бараці.

Абдул прошепотів:

— Захопи ковдри й воду, тоді бери Наджі. Приколисай, щоб заснув у тебе на руках, і чекай. Готуйся тікати.

— Так, — спокійно відповіла вона.

Вона не виказувала збентеження чи тривоги. Діяла спокійно й рішуче. «Оце так жінка», — подумав він.

Почув, як до Кії хтось заговорив. Голос належав молодій жінці, тож це, певно, Есма. Кія попросила її говорити тихіше й зашепотіла у відповідь. Усі решта глибоко спали.

Абдул оглянув вулицю. Там нікого не було. Підійшов до стоянки й кинув погляд крізь огорожу. Ніде не помітив руху — ані найменших ознак сторожа, який, певна річ, сидів у будці. Переліз через паркан.

Коли приземлився, ліва нога наступила на щось, чого він не помітив. Почувся металічний скрегіт. Нахилившись, побачив, що то порожня каністра, що прогнулася під його вагою.

Низько присів, закляк, не знаючи, чи почули його в будці. Почекав. Усередині було тихо, руху теж не помітив. Переждавши хвилину, підвівся.

Тепер треба підкрастися до вартового тут, як до Тахаана, і знешкодити, поки той не забив на сполох. Проте цього разу буде складніше. Чоловік сидів у будці, тому за спину йому не зайти.

Можливо навіть, будку замкнено зсередини. Що ж робити?

Абдул нишком посунув стоянкою, вихляючи між машинами. У будці було маленьке віконце, крізь яке охоронець міг наглядати за автів-ками, втім, підкравшись ближче, Абдул не побачив за ним обличчя.

Підійшовши під кутом, помітив на стіні вішак із пронумерованими ключами. Як і очікував, організація тут була на високому рівні. На столі стояла пляшка води, масивні склянки й повна попільничка. Також там лежав автомат охоронця: північнокорейський «Тип 68» — копія відомого радянського автомата Калашникова.

Тримаючись на відстані кількох метрів, Абдул відійшов убік, щоб мати ширший кут огляду. Відразу ж уздрів охоронця, і серце його на мить завмерло. Той сидів на стільчику, закинувши назад голову й роззявивши рота. Спав. Абдул упізнав чоловіка за кудлатою бородою та тюрбаном. Його звали Насір.

Абдул вийняв зашморг, розкрутив його й зробив петлю. Розрахував, що встигне відчинити двері, заскочити й