Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство

102 — Бортничі I, II; 103 — Гречаники; 104 — Новосілки; 105 — Чернин; 106 — Пустинка; 107 — Завалівка; 108 — Євминка; 109 — Золотники; 110 — Онисів; 111 — Бахмач; 112 — Річки; 113 — Воливцеве; 114 — Погорілівка; 115 — Мезин; 116 — Куликова Гора; 117—119 Дубина, о-в Березовий, о-в Свердловський, Дзвонкове; 120 — Курилівка; 121 — Мис Очкінський. Культура Ніршег: 1 — Добрань; 2 — Дрпсина; 3 — Мукачеве-Висока Гора; 5 — Бобове.

Культурній трансформації XXI—XX ст. до н. е. передували вагомі історичні події у Месопотамії. На початку XXII ст. до н. е. сюди вторглися кутії. 2137 р. до н. е. впало царство Аккад, а на зламі XXII—XXI ст. до н. е. утворилося нове царство Шумеру та Аккаду[300]. Згідно з вірменськими історичними хроніками, приблизно у XXI ст. до н. е. легендарний ассирійський цар Нін здійснив великий похід на північ. Не можна повністю ігнорувати можливий вплив цих подій на ситуацію довкола Азовського моря, де, як доводить С. Н. Братченко, з’являються найдавніші пам’ятки катакомбної культури. Причому слід мати на увазі можливість не лише культурних впливів, а й проникнення окремих груп населення з Північного Кавказу на терени України та їхньої участі разом із корінним на той час населенням ямної спільності у формуванні катакомбної культури. Поширення катакомбної культури спричинилося до зникнення ямних старожитностей у степу та на півдні лісостепової смуги України. Лише у Північно-Західному Причорномор’ї на місцевій ямній основі за участю північних племен культури шнурової кераміки формується своєрідна буджацька культура, синхронна ранній катакомбній. Індоарійська етнічна належність принаймні певної частини катакомбних племен є найбільш археологічно аргументованою. Використання катакомбниками Північного Причорномор’я техніки порошкового живопису, поширеного з прадавніх часів у аріїв Північно-Західної Індії, говорить на користь цієї гіпотези[301].

У першій чверті II тис. до н. е. з південними племенами співіснували носії культур шнурової кераміки, які заселяли Полісся, північну смугу лісостепу та Прикарпаття. Загалом же культури шнурової кераміки, або “бойових сокир”, займали величезні терени Середньої та Східної Європи. Згідно з лінгвістичними та археологічними даними зона поширення цих культур відповідає ареалу розселення північної групи індоєвропейців. До їхнього складу входили предки слов’ян, балтів та германців. На територіях Волині, Поділля та Прикарпаття у попередню епоху хазяйнували носії трипільської культури та культури кулястих амфор. Стосовно великої кількості кам’яних сокир, пов’язаних із культурами шнурової кераміки, що домінують в усіх археологічних збірках музеїв лісостеової частини Правобережної України, досі немає жодного цілком переконливого пояснення. Існує думка, що це матеріальні свідчення перебування тут під час воєнних походів войовничих племен. Такій трактовці суперечить низка фактів. Головний із них полягає в тому, що сокири функціонально поділяються на дві групи: меншу складають бойові сокири, більшу — сокири для рубання та корчування дерев. У зв’язку з цим вірогіднішою є версія, згідно з якою значне поширення сокир зумовлене розвитком землеробства. Приймаючи теорію К. Ренфрю щодо поширення прото- та праслов’ян разом із розвитком землеробства, можна твердити, що гіпотеза про використання сокир для підсіки та приготування землі під посіви більше відповідає поясненню швидкого та широкого розповсюдження культур шнурової кераміки на території України, аж до Середнього та Верхнього Подніпров’я.

Просуваючись на північний схід, носії найпівденнішої групи культур шнурової кераміки контактували із степовиками. Кілька типових для шнуровиків посудин знайдено у похованнях інгульської катакомбної культури. У Подніпров’ї взаємини із степовими племенами виявилися більш сталими й досить мирними. Племена шнурової кераміки, ймовірно, збували катакомбникам кремінь та готові крем’яні знаряддя, про що свідчить наявність в обох культурах подібних за формою та технологією виготовлення предметів озброєння: кинджалів, вістер до дротиків, бойових сокир. Замість крем’яних виробів, напевне, вони одержували металеві речі, що їх степовики виготовляли самі чи вивозили з Північного Кавказу. Так слід розуміти знахідки бронзових сокир, наконечників до списів та прикрас у похованнях середньодністровської культури шнурової кераміки. У районі безпосередніх контактів цих двох головних груп населення України, що локалізується на Середньому Дніпрі, виникає якась не досить виразна і вочевидь етнічно змішана група населення, репрезентована пам’ятками типу Бортничі, Ісковщина та ін. Напевне, аналогічний процес змішування двох різних етнічних груп відбувався у контактній зоні й більш східних районів. Проникнення культур шнурової кераміки на Лівобережну Україну фіксується вузькою смугою уздовж кордону між степом та лісостепом (карта 11).

У північно-східних районах, у лісовій смузі, проживала найзахідніша група племен фіно-угорської етнічної належності, репрезентована мар’янівською культурою. Остання контактувала з культурами шнурової кераміки на Сеймі та Десні, де на селищах мар’янівської культури виявлено велику кількість своєрідного посуду, прикрашеного шнуровим орнаментом. Зрештою мар’янівські племена змушені були, можливо, відійти на північний схід, за межі України.

Завершуючи опис міжетнічних процесів на початку II тис. до н. е., слід торкнутися ситуації у Закарпатті, де землі на північ від р. Латориці заселяли носії культури східнословацьких курганів, що входила до спільності культур шнурової кераміки. На півдні ж Закарпаття досліджено культуру Ніршег, носіїв якої можна віднести до протофрако-іллірійського етнічного масиву. Вважається, що носії культури східнословацьких курганів проникли у Потисся з районів Сяну та Дністра й були з часом асимільовані місцевими землеробськими племенами[302].

Загалом перша чверть II тис. до н. е. показова взаємозв’язками більш-менш рівних за силою та культурним розвитком груп населення, одна з яких (катакомбна спільність) домінувала у степу, а друга (спільність культур шнурової кераміки) — у лісостепу та Поліссі. Взаємовідносини названих спільностей із племенами фіно-угорської та протофрако-іллірійської етнічних груп у цей період особливої ваги на території України не мали.

Знаменно те, то зоною найактивніших контактів землеробських та скотарських племен вже у першій чверті II тис. до н. е. стало Київське Подніпров’я. Як зазначалося, у цьому регіоні відбувався активний обмін між протобалто-слов’янськими племенами культур шнурової кераміки та індоіранським населенням культур катакомбної спільності. Ще раніше, у III тис. до н. е., Київське Подніпров’я притягувало до себе спочатку носіїв землеробської трипільської культури, скотарів середньостогівської спільності та неолітичних мисливців Полісся, а згодом носіїв культури кулястих амфор правобережного лісостепу та племена ямної спільності з півдня та сходу України. Особлива роль Київського Подніпров’я у міжетнічних контактах населення України, починаючи від III тис. до н. е., зумовлена перш за все його вигідним географічним розташуванням. Завдяки розгалуженій річковій мережі Верхнього Подніпров’я на сході Десною та Сеймом можно було дістатися до Середнього Дону та Оки; на півночі головним руслом — до верхньої течії Волги, а правими притоками — до Даугави; на заході Прип’яттю та її притоками — до Західного Бугу