Панас мирний - Повiя, Панас мирний

та орішнику порозпускали тонкі гілки аж додолу. Березка, хміль укривали їх своїми довгими батогами, прикро позираючи угору на столітніх лицарів і шукаючи поблизу гілки, щоб, стрибнувши, подратися по стовбуру ген-ген до тії кучерявої шапки, на котрій звели гніздо орли-клекоти.

Буйний та чудовий ліс! Кругом його і поверх його ходить-віється вітер поволі, сонце пригріває зверху, а всередині — завжди тихо, завжди тінь зелена та прохолода темна. Там, у гущавині молодого гілля, ціла орда усякої пташні завелася: чижі, кропив'янки розсипають своє цьомкання, горлиці туркочуть журливу пісню, лісові кішки перегукуються, зозуля кує літа, горобці несамовито жирують, а солов'ї розлягаються на увесь ліс заливним щебетанням. Здалека чується — клекоче орел, лопотить своїм носом бушель, сова стогне божевільним реготом, кряче ворон; а кібці, мов метелики, в'ються понад гіллям, випискуючи жалібно-голодну пісню… Ліс гомонить, мов живий, на тисячу ладів, на тисячу голосів.

Весела, чудова місцина! Кращої і прикладнішої назви, як Веселий Кут, не можна було пригадати їй. Колись княжеське гніздо, в котрому вигодувалось і вилетіло в світ чимало нових князів, з кріпацькою волею почало осуватися — пустіти. Старий Баратов, склепивши свої уста і очі, кинув його на утіху молодих синів, котрі і сіли і пали у столицях. Тихий простір і незамутна тиша, видно, не дуже-то тягли до себе молодих баратинят, і вони, поховавши батька, розлетілися швидко туди, звідки знову прилинули. Веселий Кут осиротів. Без догляду, без призору почав пустіти та осуватися. Колись биті каменем та устелені пісочком стежечки позаростали споришем; перед палацом, де штучними кружками розстилалися ще штучніші квітки, поріс бур'ян та чорнобиль, заглядаючи у дзеркалеві вікна палацу, з половини перебиті. Непогода, дощі та вітри буйні пошпугували самий палац; ознака давньої розкоші та кріпацького лиха, стояв він на горі та лякав дітей з слободи своїм страшенним видом. Уночі сови та сичі покрикували у йому на всю околицю, а люди казали — то куці, між ними заходили страшенні перекази про чортовину, відьом, вовкулаків та другу нечисть.

Не злякався всього того Колісник, купуючи Веселий Кут у Баратових. Правду кажучи, його вабив не розкішний палац, а столітні дуби в лісі, котрі він мав повернути на земську потребу і тим окупити ті п'ятсот десятин поля, котрі навкруги облягали дворище. «Маєток стоє тридцять тисяч, — думав він. — Земля там добра, родюча. Земля тепер в ціні — по п'ятдесят карбованців десятину не купиш, а коли й по п'ятдесят, то сама земля двадцять п'ять тисяч. На ліс та дворище п'ять тисяч зостається. З одного палацу, коли його розібрати, цегли тисяч на три дістанеш, а крім же його хата для управителя зовсім ще нова, кухні, конюшні, теплиці, комори, і все те камінне… Ліс іде за дурницю. А за його, коли тільки з розумом продавати, не двадцять вибереш. Дістається маєток в десять. Це по двадцять рублів десятина. Дій його честі!» — крикнув з радощів Колісник і не побоявся заплатити Баратову за Веселий Кут земські гроші. Він боявся тільки одного, щоб не обплутали, бува, вороги його на земському з'їзді. Поговір про ту куплю все ріс та ширився. Всі кричали: он як з земськими грошима шикують. Колісник не раз тяжко та важко задумувався. Тепер, коли з'їзд минув благополучно, коли, дякуючи обідові та Христі, Лошаков не замовив слова про ту куплю, Колісник знову ожив, наче на білий світ народився.

— Моя пташечко-канарочко, — лащився він до Христі. — Діждемо літа, я тебе у таку сторону завезу, у яку тобі і не снилося. Пригадай тільки: оце тобі гора, на горі у гущавині садка хата, по один бік під горою став, по другий — ліс. Ліс — як бір, просторий та буйний. Ув одній льолі, а то і голісінька бігай по йому — ніхто тебе не побаче, хіба співучі пташки привітають тебе.

— А соловейки там є? — спиталася пестливо Христя.

— І соловейки, й зозулі, й чижі. Якої то пташні немає?

Христя, як навісна, схопилася з місця і, плещучи в долошки, забігала по всіх хатах.

— Боже, боже! — гукала вона. — Приспи мене на всю осінь і зиму, щоб я і незчулася, коли весна настане. Щоб прокинулася я — а надворі весна. Або поверни осінь у весну. А то ще довго так дожидати. Господи, як довго. Підуть дощі осінні, розквасять усю землю. Туман оповиє увесь світ — дихати нічим. Сиди в хаті та скній. А там ще зима: сніг, морози. І знову сиди в хаті, не потикай носа надвір, бо відморозиш. І тоді тільки весна. О господи, як довго!

— Дурочко моя! Більше ждали — менше зосталося.

— Де ж той рай? Як він зветься? — попитала, заспокоюючись, Христя.

— Веселий Кут зоветься.

— Веселий Кут? Веселий Кут. Це біля Мар'янівки?

— Він самий. Знаєш?

— Чула про його. Там палац є. У Мар'янівці такого страховища наговорили про той палац.

— Чого не набрешуть. Звісно, пустує дворище. Без призору валиться.

— Ти мене і в Мар'янівку повезеш?

— Повезу, доню.

— Я в церкву туди поїду. У церкві застану усіх своїх знайомих. Вони не пізнають мене. А я кожного пізнаю. Ото буде радість! А що, як твоя жінка та приїде туди і накриє мене з тобою? Чого ти, скаже, сяка-така? Та й остриже мою голову, оці кучері шовкові?

— І пригадуєш ти все таке нелюдське. Не приїде вона без мого дозволу. Не посміє. Заживемо ми з тобою там, як перші люди жили. Знаєш, як Адам з Євою? Голісінькі… — І в Колісника, як угіль, загорілися очі.

— О-о, старі, старі, з вас усе лихо встає! — лукаво посварилася Христя.

Колісник притис її до себе і своїми товстими губами смачно цмокнув в почервонілу щічку…

Настала осінь: дощі, тумани, калюка невилазна. Христя за всю осінь з хати не виходила: сиділа та від нудьги вишивала сорочки. Намережала та нацяцькувала і собі, і Колісникові. Та хоч би тобі прийшов хто, обізвався живим словом. Якось раз забіг Проценко до Колісника по ділу. Христя сховалася. Вони довго об чомусь балакали. Проценко навіть аж гарячився.

«Він, здається, ще більше покращав», — думала Христя, дивлячись крізь двері у щілинку.

Увечері до чаю вийшла і Христя, сам Колісник покликав. Чай пили купно. За чаєм Проценко розбрехався — все такі смішні побрехеньки вигадував: Христя так реготалася, а Колісник тільки понуро поглядав на неї.

— Ти щось дуже